Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

Чи не мовиться в ньому десь отак: "... найпізніше о..."

".. .о десятій", — хотів він сказати. Але його слова потонули в оглушливому гаморі, що відлунював від покритих кахлем стін. Зненацька де не взявся дух хлорованої води. Довкола плавали дітлахи в трусиках, бризкалися одне на одного, вигукували щось, кричали, верещали й реготалися. Пан Пляшкер скинув окуляри, провів долонею по очах і знову начепив. Сумніватись не доводилося: вони з Суботиком стояли у великому купальному басейні для тих, хто не вміє плавати. Суботик начебто нітрішечки не здивувався, одразу почав брьохатися у воді, метляти ластами й вигукувати:

— Ой, як тут добре, саме для мого костюма!

Не те діялося з паном Пляшкером. Він стояв у своїх брунатних черевиках і недільних штанях мало не до пояса у воді.

— Ще одне шалене Суботикове бажання! — сердито пробурчав він і, висмикнувши сорочку з-під штанів, заходився викручувати.

— Агей, ви там! Що це ви робите?! У нас не стрибають у воду в штанях, сорочці й черевиках! — присоромив бідолаху підстаркуватий білоголовий чоловік, що саме робив край басейну вправи на воді.

— Це ви до мене? — запитав пан Пляшкер. — Я не стрибав.

— І справді. Звідки ви раптом тут узялися?

— Зі столу пані Моркван...— почав був пан Пляшкер, та одразу й замовк. Цей чоловік його однаково не зрозумів би. Тому він сказав:

— Я тут опинився за бажанням. Підстаркуватий чоловік глянув на пана

Пляшкера скоса, якось чудно, облишив свою водну гімнастику, квапливо побрів до сходів і вибрався з басейну.

Тим часом діти вгледіли Суботика, оточили його й поприкипали поглядами до його водолазного костюма.

— Ти водолаз? — допитувалися вони. — Ти тут тренуєшся?

— Мені не треба тренуватися. Я йтак усе вмію, — заявив Суботик.

— Ну то пірни під воду, — сказала одна дівчинка. — Скільки ти можеш просидіти під водою? Хвилину?

— Я можу сидіти під водою годинами, якщо забажаю, — відповів Суботик. І то не була неправда — якби забажав, він би просидів і годину.

— То чого ж ти? Покажи, як! — загукали діти. — Чи справді ти такий класний підводник?

— Як на мене, це нудно — пірнати під воду. Тепер це вміє будь-хто, — відповів Суботик. — А я пірнальник-надводник. Це значно цікавіше!

— Пірнальник-надводник? А що це таке? Покажи нам!

— Тут, у басейні, це не вийде. Пірнальники-над-водники пірнають лише над водою, — пояснив Суботик. — Гайда зі мною, подивитесь!

Він вибрався з басейну — а за ним не менш як десяток дітлахів — і побіг до вужчого боку будівлі. Там, у кінці басейну з глибокою водою, була вежа для стрибків униз із метрової та триметрової висоти.

Суботик ліг животом донизу на місток для стрибків з метрової висоти й замахав ластами й руками — так, ніби поплив.

— Оце й усе? Оце таке надводне пірнання? — спитала невеличка дівчинка. — Це кожен уміє!

— Кожен? — сказав Суботик. — Якщо це, по-вашому, так легко, то чому тоді я — єдиний пірнальник-надводник на цілий басейн? Чи, може, ви бачите тут ще хоч одного?

Якийсь чоловік у білому, зі свистком на шнурку на шиї, що досі звільна походжав понад басейном, швидко попростував до Суботика.

— Доглядач!".Доглядач! Тікаймо швидше, доглядач іде! — загукали діти.

— Стривайте! — гукнув Суботик. — Куди?!

— Він дуже нечемний, — сказала маленька дівчинка. — Аби хто з нас стрибнув із цямрини басейну у воду, він як засвистить і враз витягне тебе звідти. А тоді на п'ять хвилин садовить на лавку перед входом до купальні, аж потім дозволяє купатися.

— Так-так, це правда, — додав один хлопчик. — І якщо хтось галасує, то він теж одразу свариться.

Тим часом доглядач підійшов до їхнього гуртка.

— Що тут скоїлося? —забажав він знати. —Чого цей лежить тут на животі?

— Я лежу на животі, бо я пірнаю не у воді, — заримував Суботик.

— Як-як? — не зрозумів доглядач.

— Тут здійснюється перша в нашій країні спроба надводного занурення, — пояснив Суботик.

— Ти, мабуть, гадаєш, що я дозволю такому шмендрикові робити з себе дурня? Зараз ти в мене зануришся, але під, а не над воду!

Доглядач обома ногами скочив на місток для стрибків, де лежав Суботик. Місток добряче гойднувся вгору-вниз, Суботик підлетів догори і з оглушливим ляском шубовснув у воду, здійнявши цілий сніп бризок.

Доглядач перехилився через цямрину басейну, дивлячись, чи той щасливо випливе на поверхню. Коли Суботик, пирхаючи й відсапуючись, виринув і підплив до цямрини, охоронець порядку заспокоївся.

— Зі мною жарти кепські! Хай це буде вам наука! — сказав він до гурту дітей, повернувся й хотів уже йти геть.

Проте не пішов, бо Суботик у воді заходився виспівувати:

— Доглядачу, я все бачу, ти їси бурду собачу. Доглядачу, викрадачу, я нічого не пробачу!

Усі діти зареготалися.

— Ха-ха-ха, як дотепно! — загорлав доглядач. — Дурнішого ти нічого не придумав?

— Дурнішого — ні, а розумнішого — так! — вигукнув Суботик і голосно заспівав:

Оцей доглядач, дітки, купається так рідко! Та й то вмочає ніжки, живіт і дупу трішки. Тож довго не гадаймо, доглядача спіймаймо, гарнесенько скупаймо!

— Чекай, чекай, ось як вилізеш із басейну, тоді начувайся! Буде тобі непереливки! — зарепетував доглядач, увесь червоний мов жар.

— Чекай-чекай, ось як опинишся в басейні, буде тобі непереливки! — гукнув із води Суботик. Він озирнувся на пана Пляшкера. Той саме протирав хустинкою окуляри, хоча йому з тим не дуже щастило: хустинка була геть мокра.

— Агей, татку, в мене є невеличке бажання! — сказав Суботик. — Я хочу, щоб оцей доглядач добряче плюхнувся черевом у воду!

Не встиг він доказати, як доглядач, зашпортнувшись об власні ноги, полетів у воду, ще й так ляпнувся об неї черевом, аж бризки у стелю вдарили.

— Не дуже-то елеґантний стрибок! Мій татко стрибне значно краще! — гукнув Суботик до дітей.

Доглядач підплив до сходів край басейну, видерся з води і стояв тепер на твердому, скрушно оглядаючи свій мокрий як хлющ одяг. Урешті він, здається, дійшов висновку, що одяг доведеться змінити, отож, стікаючи водою, побіг до невеличких бічних дверей і зник за ними.

Коли ж із води виліз Суботик, діти оточили його, сміючись і поплескуючи по плечах.

— Тобі пощастило, що він беркицьнувся у воду, — сказав один хлопчик. — Ти його добряче розлютив своєю пісенькою.

А інший хлопчик запитав:

— А що ти казав про свого батька? Він справді так класно стрибає? Ото ж він стоїть, правда? А наче й не схожий на чемпіона зі стрибків у воду...

— Чого це не схожий? Ви мого татка не ганьбіть! — Суботик хвильку подумав, гукнув дітям: — Зачекайте, я зараз! — і помчав кахляною підлогою, виляскуючи ластами.

Пан Пляшкер тим часом скинув свої повні води черевики й саме хотів поставити їх на цямрину басейну, коли підбіг Суботик.

— Будь ласка, ходімте, пірнете разочок! — прошепотів малий.

— З головою? — запитав пан Пляшкер. — Таж окуляри геть намокнуть!

— Ну тоді по шию, — вирішив Суботик.

Коли ж пан Пляшкер занурився аж до підборіддя, малий прошепотів йому на вухо:

— Я хочу, щоб на вас були купальні труси!

— Дякую, — сказав пан Пляшкер і виринув. — Нарешті хоч одне розумне бажання!

— Я — залюбки, тату! — розцвів Суботик. — А тепер мені дуже хотілось би, щоб ви пішли зі мною. Я хочу дещо показати своїм друзям. Ви ж тепер не боїтеся вилізти з води, на вас купальні труси!

— Чудово, що тобі бодай раз чогось хотілось би, тобто що ти не наказуєш, а ніби просиш, — сказав пан Пляшкер і рушив із Суботиком до дітей, котрі чекали біля вежі для стрибків у воду.

— Це — мій татко! — відрекомендував малий пана Пляшкера своїм новим знайомим.

— Ой, який він, —здивувалася маленька дівчинка. — Ти не чорнилом його покрапав? — Вона вказала на цятки для здійснення бажань на обличчі в пана Пляшкера.

— Так-так, це синє чорнило, — квапливо запевнив Суботиків тато.

— А чого ж воно не змилося? — спитала дівчинка. — Ви ж були у воді!

— Бо це таке особливе водотривке чорнило, — відповів Суботик. — І годі вже про ті цятки. Ви ж хотіли подивитись, як елеґантно мій татко стрибне у воду.

— Щоцетинадумав? —похоловпан Пляшкер. — Не роби дурниць! Не забажаєш же ти, щоб я плигонув у воду з оцієї вежі? — Про всяк випадок він позадкував кроків на три від небезпеки.

— Ні, татку. Стрибати у воду з метрової висоти просто нецікаво, — сказав Суботик.

— Ну, слава Богу! — Пан Пляшкер з полегкістю ступнув на крок уперед.

— .. .бо я хочу, — повів далі Суботик і вказав на місток для стрибків у воду з триметрової висоти, — щоб ви, по-чемпіонськи гарно, стрибнули он звідти головою вниз.

— Господи Боже, оце-то бажання! — пробелькотів пан Пляшкер. — На, візьми в мене окуляри, починається!

Тремтячими руками вхопився він за покриту білим лаком залізну драбину, що вела на вежу для стрибків у воду, долаючи щабель за щаблем, піднявся нагору і врешті нерішуче ступив на місток для стрибків у воду з триметрової висоти. Без окулярів пан Пляшкер бачив усе довкола дуже невиразно. Коли ж глянув униз на гладінь води, вона дедалі швидше закружляла перед його очима — і то було чи не гірше, ніж на даху будинку пані Моркван два дні тому.

Пан Пляшкер відчув огидний страх, і водночас він зрозумів, що ніяка сила не врятує його від цього стрибка. Отож він заплющив очі й стрибнув.

Добре, що Суботик забажав для нього елегантний стрибок. Пан Пляшкер красиво шугнув униз, плавно ввійшов у воду головою й затамував подих. Колись він чув, що треба тільки прогнутися й затримати подих — і тоді легко виринеш з води. Отож він так і зробив — і коли, здавалося, йому ось-ось забракне повітря, він виринув на поверхню й по-справжньому глибоко вдихнув.

Аж тоді він усвідомив, що зробив.

Нетямлячись від захвату, він ще у воді вигукнув:

— Я стрибнув! Я стрибнув із триметрової висоти! Агей, дітлахи, ви бачили? Я справді скочив звідти у воду!

Пан Пляшкер підплив до цямрини басейну, жваво виліз, побіг до Суботика, обійняв його і, досі ще не тямлячись від захвату, сказав:

— Хто б міг подумати? Бруно Пляшкер плигонув у воду з триметрової висоти!

Він легенько підштовхнув Суботика.

— А знаєш, що я зараз зроблю? Я негайно піду стрибну ще раз!

— Е, ні-ні, татку! Я не знаю, чи все так гладенько вийде без синьої цятки, — прошепотів йому Суботик. — Стрибайте краще з метрової вежки. Або, найліпше, ось із цямрини басейну.

— Твоя правда, — погодився пан Пляшкер, ледь розігнався й стрибнув.