Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

Твій водолазний костюм таки справді дуже впадає в око.

— Не виходити на вулицю? Впадає в око? Гм. А якщо я просто забажаю собі якусь іншу вдяганку? — додумався Суботик.

Така пропозиція сподобалася панові Пляшкеру.

— Це було б добре. Може, сині джинси?

— Ні-ні! їх кожне носить. Я хочу шаровари з малюнками!

— Чудово! Забажай собі шаровари з малюнками.

Суботик скинув водолазного костюма, почепив його на спинку стільця й сказав:

— Хочу такі штанці, як я люблю!

І вже наступної миті пірнув у просторенькі шаровари, всі в мальованих ковбасках, поглянув у дзеркало, широко всміхнувся і вдоволено кивнув головою.

Зате пан Пляшкер не дуже зрадів.

— Хіба ж вони не впадатимуть в око? Гадаєш, вони непримітні?

— Примітні, але привітні, — заримував Суботик. — Тепер ще забажаю собі зелену сорочку в сині цяточки. Суботикам такі личать. І супермодні черевики з розширеними носками. Отак. І годі бажань. Великих вам радощів у конторі, татку!

Надворі пан Пляшкер найрадніше звів би комір свого піджачка, так йому хотілося сховати від усіх своє обличчя. Та саме стояв теплий літній ранок, і пан Пляшкер сказав собі, що так він ще дужче привертав би увагу, а тому пішов далі, не зводячи коміра.

Ішов він швидше, ніж зазвичай, майже біг, час від часу крадькома озирався. І зовсім би не здивувався, якби за ним назирці біг поліціянт. Щохвилини бідолаха очікував, що ось зараз на плече йому ляже чиясь важка рука:

— Пляшкере, вас заарештовано!

Він добіг до першого-ліпшого газетного кіоску і вже був проскочив повз нього, та враз рвучко зупинився, обернувся й помчав назад — йому впав у око один газетний заголовок у вітрині кіоску: "Зниклі гамбуржці знайшлися цілі й неушкод-жені".

Пан Пляшкер негайно купив газету і на ходу прочитав усю замітку. Вона була коротка і повідомляла, що троє туристів аж у понеділок дізналися з газети, як їх гарячково розшукують. А вони в якийсь незбагненний спосіб ще в суботу повернулися до Гамбурга. Таким чином дивовижна

пригода була щасливо вичерпана, і поліція змогла взятися до важливіших справ.

— Ур-ра! — вигукнув пан Пляшкер, підскочив щосили і знов побіг уперед. Тепер уже не від страху, а з радощів. Кіоскер вихилився зі своєї халабудки і, дивлячись йому вслід, похитав головою.

Пан Пляшкер біг усю дорогу, часом підскакував на одній нозі, як мала дитина, потім навіть виліз на низенький садовий мур, пішов уздовж нього, широко розкинувши руки, силкуючись тримати рівновагу й просто нетямлячись від несподіваного великого полегшення.

У такому стані його побачила пані Травен: вона також саме підходила до будівлі контори.

— Доброго ранку, пане Пляшкере! — гукнула вона й засміялася. — Здається, у вас гарний настрій. Радієте, що йдете працювати?

— Привіт, пані Травен! — відповів він і зіскочив з муру. — Ви навіть уявити собі не можете, як мені стало добре хвилин п'ять тому. А зараз, коли я побачив вас, мені зробилося ще краще. Конторська праця, щоправда, мене анітрохи не тішить. Контора для мене однаково що в'язниця. Я залюбки просачкував би цілий сьогоднішній день.

— Просачкували б? Добра думка! Я також, — призналася вона.

Пан Пляшкер став такий щасливий і такий відважний, як ніколи доти. Він простісінько вхопив пані Травен за руку і сказав:

— Тоді так і зробімо! Забудьмо контору й наших панів начальників і ходімо гуляти. Як вам це?

Вона засміялася:

— Пречудово. Але що скаже мій начальник, якщо мене не буде на роботі без поважної причини, я не знаю.

— Обіцяю, що він вас не сваритиме. Ходімо зі мною, будь ласка!

— Гаразд, умовили! — погодилася вона. — Але тоді швидше гайнімо звідси, поки він нас не побачив.

І вони побігли геть. За кілька кроків пан Пляшкер помітив, що він і досі тримає її руку в своїй. Але так і не випустив, бо пані Травен начебто не мала

нічого проти. Хоча вони вже звернули в парк і не бігли.

— І що ж ви зробите, щоб мій начальник не сварився? — запитала пані Травен. — Попросите в нього пробачення за мене?

— Ні-ні, я зроблю щось зовсім інше, — відповів він. — Ми зараз підемо до мене додому, бо мені задля цього потрібен Суботик.

Суботик дуже здивувався, коли пан Пляшкер невдовзі знову з'явився перед ним, та ще й у супроводі якоїсь жінки.

— У вас сьогодні вихідний, тату? Чи ви прийшли тільки по одяг для в'язниці? Ця пані — з поліції?

— Це пані Травен, — відрекомендував її пан Пляшкер. — Аз затишною тюремною камерою нічого не вийшло. Бо ти вирядив панів Гамбургерів до їхнього рідного Гамбурґа, і тепер вони знову дома.

— Привіт, доброго ранку! — привіталась пані Травен. — Отже, ти — Суботик. У тебе оригінальні штанці!

— Авжеж, на них вісімдесят вісім ковбасок, я перелічив, — відповів той. — А ти, отже, пані з носом із ліфта.

— Як-як? — перепитала вона й подивилась на пана Пляшкера.

Той трохи зніяковів, швиденько нахилився до Суботика й тихенько сказав йому:

— До тебе велике прохання: чи можеш ти забажати, щоб сьогодні в пані Травен і в мене був вихідний?

— Тільки якщо ми потім підемо на прогулянку. Всі троє!

— Та про мене... — мовив пан Пляшкер і глянув на пані Травен.

— Я також не заперечую, — сказалачвона.

— Тоді добре, я забажаю, — пообіцяв Суботик. Пані Травен стурбовано запитала пана Пляшкера:

— У вас живіт болить?

— У мене? Чому?..

— Бо ви скривились і вхопилися за живіт.

— Ні, просто ніби трішки кольнуло. Так, наче оса вкусила.

Задзвонив телефон. Доки пані Моркван надійшла з вітальні, пан Пляшкер уже був біля апарата.

Суботик і пані Травен напружено дослухалися, бо на тому кінці дроту говорив пан Обердубер.

— Так, шефе... так, так. Шкода. Так... Гм. А в сусідньому відділі? А, ні, весь поверх звільняють? Отаке лихо. Тільки подумати! Так, авжеж. Так. Бувайте здорові, пане Обердубере. До післязавтра! — почули вони.

Пан Пляшкер поклав трубку і, весь сяючи, підійшов до пані Травен.

— У будівлі контори, на жаль, сталася аварія водогону, — розповідав він. — Увесь другий поверх залило, і тепер треба відпомпувати воду. Сьогодні й завтра контора не працюватиме. — Він засміявся. — На жаль!

— І пан Обердубер не здивувався, що застав вас о цій порі вдома? — спитала вона.

— Ні. Вхід на другий поверх закрито. Він подумав, що я прийшов до контори, але мусив повернутися додому. Він дзвонив тільки, щоб сказати: завтра ми також гуляємо. Стривайте, то ми ж тепер можемо йти втрьох на прогулянку!

— Дивовижний збіг обставин! — сказала вона, хитаючи головою. — Якби я сама не стала його свідком, то не повірила б, що таке можливо.

Весь дообідній час і навіть половину пообіддя вони втрьох гуляли й розмовляли. Чи, краще сказати, пані Травен розмовляла з паном Пляшкером, а Суботик тим часом полохав голубів, досліджував контейнери зі сміттям, бігав наввипередки з велосипедистами або лякав перехожих, нечутно підкрадаючись до них іззаду і зненацька сигналячи, мов тобі автомобіль.

Аж ось усі троє зголодніли й зайшли до кавяр-ні-морозивної в міському парку.

Суботик сів за єдиний вільний столик, простягнув ноги вперед і заспівав:

Сонце пряжить, бо в гніву є — лиш морозивом живу я; а як змінить гнів на ласку — не одну умну ковбаску.

Як немає сонця й сліду,

я від ранку до обіду,

щойно встану, щойно вмиюсь, —

їм, аж доки не нагріюсь!

Люди за сусідніми столиками засміялися. Пан Пляшкер сказав:

— Невже тобі неодмінно треба так голосно виспівувати? Подумай краще, що ти хочеш замовити?

— Гаразд, — відповів Суботик. — Я замовлю собі шість відеречок вершкового морозива.

— Одразу шість? — сміючись запитала пані Травен. — А це трішки не забагато? Адже твій пан Пляшкер не мільйонер.

— То я забажаю, щоб мої шість відеречок нічого не коштували.

Пані Травен заперечила:

— Це було б чудово, якби було можливо. Але ж безкоштовного морозива ти ніде не знайдеш.

Тієї миті до їхнього столика швидко рушили офіціант разом із директором кав'ярні.

— Бачиш, до чого ти доспівався, — прошепотів пан Пляшкер. — Зараз вони нас витурять звідси.

Директор зупинився біля них, ляснув у долоні й вигукнув:

— Дорогі відвідувачі, дозвольте на хвильку попросити вашої уваги! Може, ви читали наше оголошення в газеті? Сьогодні ми відзначаємо сімдесятип'ятирічний ювілей нашого закладу. Тому кожен сімдесят пятий наш відвідувач одержує право безкоштовного вибору страв і напоїв. І саме за цим столом наші відвідувачі номер сімдесят чотири, сімдесят п'ять та сімдесят шість. — Він вказав на столик, що за ним сиділи пані Травен, пан Пляшкер та Суботик. — Чи можу я запропонувати цьому маленькому відвідувачеві вибрати собі в нас щось маленьке-ласеньке?

— Так, можеш, — дозволив Суботик.

— І чого ж бажає собі наш маленький гість?

— Морозива, — відповів Суботик.

— Морозива? Та звісно ж! — вигукнув директор. — Любі відвідувачі, ви побачите, що ми виконуємо свої обіцянки! Щойно наш шановний сімдесят пятий відвідувач з власної вільної волі обрав собі приз — морозиво! — І тихо до офіціанта: — Ідіть-бо вже та принесіть манісіньке відеречко — з найдешевших!

— Морозиво фруктове! — гукнув Суботик. Офіціант, що був рушив від столика, повернувся назад.

— Гаразд, хай буде фруктове, про мене, — мовив директор, кисло всміхнувшись.

— І вершкове! — додав Суботик.

— Вершкове?

— Так. І шоколадне!

— Шоколадне?!

— І ще ото таке — в найбільшому вафельному відеречку! — не вгавав Суботик. — І одне — під отакою паперовою парасолькою, як в отого опецька. — Він вказав на сусідній стіл.

— Мені не причулося? — вигукнув директор. — Ти хочеш безкоштовне відеречко морозива — з вершками, фруктами, шоколадом, вафлями й паперовою парасолькою?

— Як то — відеречко? — перепитав Суботик. — Я хочу шість ґатунків морозива. Тільки, будь ласка, швидше!

Офіціант, який досі безмовно стояв поряд, миттю занотував у своєму блокноті: "Шестеро відеречок морозива. Окреме замовлення".

Директор ухопив його за руку й вигукнув:

— Та йдіть-бо вже! Хутчій, хутчій! Чи ви не чули, що сказав наш маленький відвідувач!

І вони обидва разом кинулися до прилавка з морозивом — виконувати Суботикове замовлення.

Згодом, коли всі принесені відеречка стояли порожні на заляпаному вершками столі, пані Травен сказала Суботикові:

— Я просто не можу повірити, що все це сталося випадково. Спочатку вільний день, а тепер морозиво. За всім цим неодмінно щось криється!

— За чим? За ким? — спитав Суботик і озирнувся довкола.