Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

З цим йому ще пощастило. Та коли він намірився закинути ногу на гребінь даху, то мимохіть глянув униз. Перед його очима почали дедалі швидше пливти кружка припарковані автомобілі, дахи гаражів, верхів'я дерев. Він захитався.

Суботик блискавично збагнув, у якому загрозливому становищі опинився його татко, миттю присунувся до нього і обома руками його притримав.

Пан Пляшкер відновив рівновагу, заспокоївся й задихав рівніше. Він навіть сів-таки на гребінь даху, наче вершник на коня. І саме вчасно, бо якраз тоді почало бити дванадцяту.

— Один, два, три, чотири... — лічив Суботик удари дзиґарів.

— Годі рахувати! Скажи чарівне слово! Скажи нарешті: "Китобус!" — вигукнув пан Пляшкер. Вигукнув занадто гучно, бо страшенно хвилювався. Тієї миті він геть забув, що боїться висоти, заторсав Суботика за плечі й залементував:

— Чого ти не кажеш чарівного слова? Китобус! Ти чуєш? Китобус!

— Що ви робите?! — вигукнув Суботик. — Так не можна!

Він розхвилювався не менше за пана Пляшкера. Дзиґарі на вежі тим часом пробили дванадцятий удар. Північ минула.

— Тепер усе пропало! Ми проґавили цятковий час! — ледве вимовив пан Пляшкер. Він був у розпачі. — Що нам оце робити? Хто знає, коли-то знову настане п'ятниця з повним місяцем? А ти ще й смієшся! Як ти можеш?! Я просто не збагну, чому ти не сказав: "Китобус!"

— Бо ж "Китобус!" сказали ви, татку! — засміявся ще дужче Суботик. — І, як бачу, наше чаклунське закляття подіяло!

— Що це має означати? — запитав пан Пляшкер. — Та годі вже тобі сміятися! Мені зовсім не смішно.

— Я хочу, щоб тут було дзеркальце! — сказав Суботик.

— Дзеркальце? Що за дурна забаганка! — пробурчав пан Пляшкер, навіщось сягнув рукою до кишені — і несподівано дістав звідти маленьке дзеркальце. Він простяг його Суботикові.

— Чогось я навіть не пам'ятаю, коли поклав його до кишені... І навіщо тобі зараз не що інше, тільки дзеркало?

Суботик зареготався.

— На те, щоб ви в нього поглянули й побачили там себе, татку! — Він наставив дзеркальце перед носа панові Пляшкеру.

Той сердито одвів його набік.

— Не хочу я дивитися в дзеркало. Що я там побачу при цьому місячному світлі? — пробурчав він.

— А я хочу, щоб ви в нього поглянули! — наполягав Суботик.

— Та гаразд уже, якщо тобі так заманулося. Пан Пляшкер подивився в дзеркало. Від того,

що він там побачив, йому нараз відібрало мову. Але тим голосніше Суботиків татко заговорив наступної миті.

— Та що ж це таке? — вигукнув він. — У мене все обличчя в синіх цятках! Я геть рябий від синіх цяток!

— Азвісно,татку!Хтожвигукнув:"Китобус!"? — розтлумачив Суботик.

— О Господи, на кого я схожий! — зойкнув пан Пляшкер, та враз угамувався й сказав: — Зате ж у мене тепер є цятки для здійснення бажань. Не марна була прогулянка на дах. Як же це чудово!

Він трішки подумав, чого забажати насамперед, і раптом уявив, як небезпечно буде спускатися до слухового віконця. Мимоволі здригнувся на саму вже згадку про той спуск і сказав голосно й виразно:

— Я хочу, щоб ми з Суботиком негайно опинилися внизу, в моїй кімнаті!

Нічого такого не сталося. Пан Пляшкер повторив:

— Я бажаю, щоб ми обидва зараз стояли в моїй кімнаті! — Проте обидва залишилися там, де й були.

Пан Пляшкер почав нарікати:

— Мало того, що в мене тепер усе обличчя в синьому ряботинні, наче в якогось...

— Наче в якогось Суботика, — підказав Суботик.

— Так, саме так. Наче в якогось Суботика! Кляті цятки ще й не діють!

Суботик засміявся.

— Діють, діють, татку! Цятки у вас — найвищий клас! Кращих не буває!

— І як тільки ти можеш запевняти мене в цьому! Та я тобі зараз доведу, чия правда. Я хочу, щоб ми опинилися в моїй кімнаті!.. А бач, нічого не вийшло!

— Нічого не вийшло? Ану-ну! Я хочу, щоб ми зараз стояли на килимі в нашій кімнаті!

Тільки-но він сказав це, як обидва вони опинилися біля столу в кімнаті пана Пляшкера. Добре, що він лишив увімкненою свою настільну лампу, бо в пітьмі не збагнули б, де вони.

— Так. Гаразд. Але як же?.. Що це означає?.. Чому?.. — розгублено питав пан Пляшкер.

— Тому що цятки — у вас, тату. Хіба ж ви не розумієте? Тоді сині цятки були на обличчі в мене, і щоразу, як чогось забажалося вам, одна моя цятка зникала, а ваше бажання здійснювалося. А тепер сині цятки на обличчі у вас.

— І щоразу, коли чогось забажаєш ти, бажання здійснюється? Твоє?

— Так! Достеменно так, — відповів Суботик.

— То я не можу загадувати бажань своїм цяткам? — пригнічено спитав пан Пляшкер.

— Загадувати бажання своїм цяткам ви можете, тільки вони не здійснюватимуться, татку. На жаль! — сказав Суботик. — Отак. Але через усі ці довгі пояснення я відчув спрагу. Бажаю чогось напитися!

У двері хтось постукав. Пан Пляшкер із Субо-тиком в один голос гукнули:

— Заходьте!

Двері відчинилися. До кімнати зайшла пані Моркван, у халаті, з великою склянкою чаю на таці.

— Я вже давненько чую, як ви і ваш Суботик розмовляєте й зчиняєте гармидер, — суворо мовила вона. — Я не хочу й сьогодні пережити безсонну ніч. Тому ось вам мій снодійний чай із м'ятою, пийте, прошу ласкаво! Сподіваюся, тут урешті запанує спокій.

Вона поставила велику склянку з чаєм на письмовий стіл пана Пляшкера, сказала: "Добраніч!" і вийшла з кімнати.

— Снодійний чай! Фе! — скривився Суботик. — Не могла принести чогось кращого!

— Умгу. Так... А треба було точніше висловлювати бажання, — заходився повчати пан Пляшкер. — Якщо сказав — чогось напитися, то пий тепер снодійний чай.

— А я не буду, — відповів Суботик. — Я хочу, щоб у склянці був суничний сік!

Пан Пляшкер глянути не встиг, а рідина в склянці вже змінила барву — стала ясно-рожева. Він тільки скрикнув: "І-і-і!" — й добряче потер собі кінчик носа.

— Вам боляче? — стурбувався Суботик.

— Та ні, дуже свербить! Чого це мій ніс раптом так засвербів? Може, я перемерз на даху, тепер матиму нежить?

— Ні, то цятка, що оце зникла, сиділа на самісінькому кінчику вашого носа, — пояснив Суботик і гарненько сьорбнув зі склянки. — Тепер ви знаєте, як почуваєшся, коли в тебе з обличчя раз у раз зникають цятки. Такий приємний лоскіт, еге ж? — Він ще раз сьорбнув. — Щоправда, це бажання було не з легких: суничний сік замість снодійного чаю!

— Не з легких? То це тому воно так засвербіло? — запитав пан Пляшкер.

— Умгу... — невиразно промимрив Суботик, бо саме спорожняв склянку. — Бажання без участі людини — найтяжче.

— Без участі людини? А що це означає? — запитав пан Пляшкер. — Я мушу це знати, врешті-решт, це ж мої цятки здійснюють бажання.

— Якщо мені схочеться чогось напитися, і те щось принесе пані Моркван, то це — легеньке бажання, тобто його легко здійснити. В цьому випадку діє не саме бажання, а пані Моркван. А ось якщо я забажав, щоб із чаю став суничний сік, це

доводиться виконувати... ну, це мусить робити таки сама цятка, і більше ніхто. Чи, може, ви знаєте людей, здатних це здійснити?

— Я? Ні, звісно, ні, — відповів пан Пляшкер.

— Ось бачте. Тому-то й бажання це тяжче, і ви відчуваєте, коли цятка зникає: на її місці вам свербить чи, скажімо, лоскоче. Ми, Суботики, поділяємо бажання на легенькі, тяжчі та особливо тяжкі. О. Т. Б. — трішки неприємне. Воно жалить шкіру. Не так, як, скажімо, тоді, коли вкусить оса, а все ж таки!..

— О. Т. Б.? — не зрозумів пан Пляшкер.

— Особливо тяжке бажання, — розшифрував Суботик. — Так, тепер ми досхочу наговорилися. Може ж, я й утомився? — Він потягся й позіхнув. — Саме час лягати в ліжко.

— У ліжко? Та в мене ж іще стільки запитань! — сказав пан Пляшкер. — Урешті-решт, мені треба

звикнути до думки, що тепер виконуються всі твої бажання. Не думаю, що я оце вже й засну...

— Що означає "оце вже"? Зараз рівно перша година ночі. — Суботик ще ширше позіхнув. — Ви як хочете, а я лягаю спати.

— Ще тільки одне. Якщо, наприклад, я забажаю, щоб ти забажав, щоб ми... — почав пан Пляшкер.

— Завтра, тату, завтра, — сонно протяг Суботик. — Зараз я бажаю тільки одного — щоб ви негайно опинилися в ліжку.

— У ліжку?.. Так, може, й твоя правда. Атож, атож, так буде найкраще, — примирливо сказав пан Пляшкер. — І чого це мені самому одразу не набігла така добра думка?

Він швиденько роздягнувся, натягнув піжаму, виліз на ліжко з того кінця, що його називають "у ногах", почалапав по ковдрі на другий кінець і, поринувши в задуму, зупинився на подушці.

— Я, звісно, хотів сказати: "Бажаю, щоб ви в ліжко лягли", — промимрив Суботик і перекинувся на другий бік.

— Лягти? О, а це ще й набагато краще! — Пан Пляшкер страшенно зрадів такій геніальній пропозиції, ліг і заліз під ковдру. — Добраніч, Суботику! Гарного тобі сну!

Суботик вимкнув нічну настільну лампу.

— І я вам бажаю на добраніч, тату, — сказав він.

— І-і-і-і! — протяг пан Пляшкер і потер за вухом. — Чого ж це воно знов так запекло?.. А, зрозуміло! "На добраніч!" — це ж також бажання. Розумію... Але дуже мені цікаво знати... — Пан Пляшкер позіхнув.— ...дуже цікаво знати... чи справді воно...

Пан Пляшкер не доказав, що саме його так цікавило, — він заснув. І проспав цілу ніч, глибоко, міцно, й бачив самі лишень приємні сни.

Восьмий розділ Чого так бажає Суботик

У суботу вранці пан Пляшкер прокинувся від легенького лоскоту на кінчику носа. Він позіхнув, підвівся й сів у ліжку. В ногах ліжка пана Пляшкера сидів Суботик і лоскотав його по обличчю. Побачивши, що татко прокинувся, малий заспівав:

Щойно рано, на світанні я розплющу очі нині, враз на татовім обличчі цяточки побачу сині.

— Нарешті мені знову будуть ранковим привітом Суботикові пісеньки! Від чого в тебе такий гарний настрій?

— Я просто забажав його собі, — сказав Суботик. — Ви нічого не відчули?

— А, то он чого мені так залоскотало! — Пан Пляшкер потер кінчик свого носа. Аж тепер йому нарешті виразно пригадалися події минулої ночі. — Ну звісно, у мене вже є сині цятки!

— Так, цятки маєте ви, але бажання виконуються мої, — нагадав Суботик і проспівав другий куплет своєї пісеньки:

Що за любі, що за славні цяточки на личку в тата! То ж усе мої бажання! Що б то зараз забажати?..

— Стривай! Не так швидко! — сказав пан Пляшкер. — Не роби тих самих помилок, що я тоді. Гарненько зваж, що саме ти хочеш забажати. Я ж не знаю, скільки в мене ще є тих синіх цяток.

— Повно!

— Чи не забажав би ти нам сюди на стіну велике дзеркало? — спитав пан Пляшкер.