Пан - Гамсун Кнут

Дами з інтересом придивлялись до його запонок на манжетах сорочки, до тих п’ятикутних корон — певних ознак його дворянства. Тим часом лікар не мав ніякого успіху, навіть ота його дотепна присяга "до скону й до страждань" вже не справляла враження. Та коли Едварда щось говорила, він весь час був напоготові, знов поправляв її мову, прискіпувався до кожної дрібнички, принижував її своєї спокійною погордою.

Вона сказала:

— …аж поки я перейду долину смерті.

— Що-що?— перепитав лікар.

— Долину смерті. Хіба це не зветься долиною смерті?

— Я чув, що це зветься рікою смерті. Ви, певно, так собі й думали.

Трохи згодом вона оповідала, начебто звеліла щось стерегти, так як…

— Дракон,— підказав лікар.

— Звичайно. Як стереже дракон,— відповіла вона.

А лікар додав:

— Подякуйте мені за те, що я вас виручив. По-моєму, ви хотіли сказати Аргус.

Барон звів брови догори й здивовано зиркнув на лікаря крізь товсті скельця окулярів. Таких банальностей він, либонь, зроду не чув. Але лікар вдав, ніби нічого не помітив. Та й що йому до барона!

Я й далі стою біля дверей. У залі танцюють так, що любо дивитись. На своє щастя я розговорився з парафіяльною вчителькою. Ми балакали про війну, про становище в Криму, про події у Франції, про імператора Наполеона, про те, як він заступається за турків. Та вчителька влітку начиталась газет і знала силу-силенну новин. Врешті-решт ми сідаємо говорити на канапі.

Мимо проходить Едварда, стає перед нами. Раптом каже:

— Вибачте, пане лейтенанте, що я заскочила вас на сходах. Я більш так не вчиню.

Вона й тепер сміялась і не дивилась на мене.

— Панно Едвардо, перестаньте,— мовив я.

Вона звернулась до мене напрочуд ввічливо, це не віщувало нічого доброго і обличчя в неї було зле. Я згадав лікаря й зневажливо знизав плечима, достоту так, як зробив би він. Вона вела далі:

— А чого ви не йдете до кухні? Ева там. Мені здається, що вам годилося б бути там.

Після цих слів вона з ненавистю глянула на мене.

Я не часто бував на вечірках, але там, де бував, ніколи не чув такого тону. Я спитав:

— Панно Едвардо, невже вам аніскілечки не страшно, що вас неправильно зрозуміють?

— Ні, як це? Хоча, може, й так, але як?

— Часом ви шпарите не подумавши. Зараз, скажімо, мені здалося, що ви буквально вирядили мене на кухню, а це ж просто якесь непорозуміння. Я прекрасно знаю, що ви не хотіли осоромитись.

Вона відходить від нас на кілька кроків. По ній видно, що мої слова ввели її в роздуми. Вона розвертається, підходить до нас і, важко дихаючи, каже:

— Яке там непорозуміння, пане лейтенанте! Ви правильно все почули: я вирядила вас на кухню.

— Що ти, Едвардо!— скрикнула вчителька.

Я знов завів балачку про війну й становище в Криму, хоча думкою був далеко звідси. Хміль із моєї голови вивітрився, я був збитий з пантелику, земля пливла під ногами, і я знов, на жаль, утратив рівновагу, як бувало не раз раніше. Я підводжуся з канапи з бажанням піти геть. Мене зупиняє лікар.

— Щойно я чув, як вам співали хвалу,— каже він.

— Співали хвалу? Хто?

— Едварда. Он вона й досі стоїть у кутку й не зводить із вас палкого погляду. Я довіку не забуду, які в неї були закохані очі, коли вона на повен голос сказала, що в захваті від вас.

— Це добре,— мовив я крізь сміх.

О, в моїй голові не сяйнуло жодної ясної думки.

Я підійшов до барона, нагнувся до нього, наче збирався йому щось шепнути, і коли наблизився впритул, то плюнув йому у вухо. Барон схопився з місця і недоумкувато витріщився на мене, вражений моїм учинком. Потім я бачив, як він оповідав Едварді, що сталось і як вона засмутилася. Напевно, згадала про свій черевик, якого я кинув і воду, про чашки й келихи, які я, на свою біду, побив, про всі ті інші злочини, що я вчинив всупереч добрим манерам,— звісно, все це заново ожило в її пам’яті. Мені стало соромно, я відчув, що пропав: хоч куди я обертався, всюди зустрічав налякані й здивовані погляди, тож, ні з ким не попрощавшись і нікому не подякувавши, я змився з Сірілунна.

ХХІХ

Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на гори й гучно стрельну на його честь та на честь Едварди. Ось просвердлю в скелі дірку, заміную та й підірву гору на його честь та на честь Едварди. Скотиться з гори донизу величезний уламок скелі й саме тоді, як пливтиме його пароплав, щосили гуне в море. Я знаю одне місце на горі, де є рівчачок, по якому й раніше скочувалось каміння, пробиваючи собі дорогу просто до моря. А в самому низу міститься причал для човнів.

— Два свердла!— прошу я в коваля.

І коваль виточує два свердла…

Еві загадали їздити конем добродія Мака туди-сюди дорогою між млином та пристанню. Вона мусила робити чоловічу роботу — перевозити мішки з зерном та борошном. Стрічаю її: яка вона гарна! Яке в неї свіже личко! Боже милий, якою ласкою сяє її усмішка! Я бачився з нею щовечора.

— Ево, кохана моя, у тебе такий вигляд, ніби ти не маєш ніяких турбот.

— Ти називаєш мене своєю коханою! Я неосвічена жінка, але буду тобі вірною. Я збережу тобі вірність, навіть якщо доведеться через те померти. Добродій Мак щодня все дужче в’їдається в мене, та я про це не думаю. Він казиться, а я собі мовчу. Він хапав мене за руку і темнів від люті. Я маю одну турботу.

— І що ж то за турбота?

— Добродій Мак тобі погрожує. Він мені каже: "Ага, у тебе в голові той лейтенант!" Я відповідаю: "Так, я належу йому". Тоді він каже: "Ну, постривай же, я його звідси випроваджу!" Він сказав це вчора.

— Дарма, хай погрожує… Ево, я мушу подивитись, чи й досі твої ніжки такі маленькі. Заплющ очі й дай мені глянути!

І вона, заплющивши очі, кидається мені на шию. Її проймає дрож. Я несу її в ліс. Кінь стоїть і чекає.

ХХХ

Я сиджу в горах і працюю свердлом. Навколо мене — чисте, мов кришталь, осіннє повітря. Удари мого свердла лунають рівномірно й твердо, Езоп дивиться на мене здивованими очима. Часом море задоволення перехлюпує через край моїх грудей; ніхто не знає, що я в цих пустельних горах.

Перелітні птахи вже відлетіли — щасливої дороги й ласкаво просимо повертатися назад! Зграйка синичок та кілька горобців живуть самотньо по скелястих схилах і в хащах кущів. Піп-піп! Усе так дивно перемінилось, карликова, карликова берізка червоніє, мов кров, на сірому камінні. Он блакитний дзвіночок, а онде бадилина зніту витикаються з вересу, гойдаються і стиха шурхотять свою пісню. Цсс! А над усім цим кружляє яструб: він витягнув шию і прямує у верхогір’я.

Вже вечоріє, я кладу свої свердла й молоток під камінь і відпочиваю. Все навкруг поринає в дрімоту, на півночі випливає місяць, гори кидають від себе велетенські тіні. Тепер місяць уповні, він скидається на палаючий острів, він — наче якась кругла загадка, викувана з мосяжу, а я собі ходжу й диву даюся. Езоп занепокоєно підводиться.

— Чого тобі, Езопе? Як на мене, то я стомився від журби, я хочу її забути, десь втопити. Я велю тобі: "Езопе, лежи тихо й не тривож мене". Ева питає: "Чи думаєш ти коли-не-коли про мене?" Я відповідаю: "Завжди". Ева знов питає: "А це приносить тобі радість?" Я відповідаю: "Справжню радість, і нічого більше, крім радості". Тоді Ева каже: "Ти вже сивієш". А я відповідаю: "Так, я починаю сивіти". А Ева питає: "Невже ти сивієш через свої думки?" А на це я відповідаю: "Можливо". Нарешті Ева каже: "Тоді ти думаєш не лише про мене…" Езопе, лежи тихо, краще я розкажу тобі щось інше…

Однак Езоп встає і нюшить повітря з боку долини, він скавчить і смикає мене за одіж. коли я таки підводжусь і рушаю слідом за ним, він уже мчить так, що не чує під собою землі. Понад лісом на небі з’являється заграва, я наддаю ходи в тому напрямку. Перед моїми очима спалахує якесь вогнище, величезне багаття. Я зупиняюсь, придивляючись до нього, роблю ще кілька кроків і не можу відвести погляду — горить моя хатина.

ХХХІ

Пожежу влаштував добродій Мак, я відразу про це здогадався. Я втратив звірині шкури й пташині крила, втратив опудало орла, — все згоріло. Що ж тепер? Дві ночі я перебував просто неба, але не подався в Сірілунн просити притулку. Врешті-решт я найняв занедбану рибальську хижку біля пристані й позатикав усі щілини сухим мохом. Я спав на підстілці з червоного вересу, який наносив з гір. Я знов, дав собі раду.

Едварда переказала через гінця, що чула про моє нещастя й пропонує мені від імені батька кімнату в Сірілунні. Невже Едварда співчуває? Невже Едварда великодушна? Я не переказав їй через гінця ніякої відповіді. Хвалити Бога, я вже мав притулок і відчув якусь горду радість від того, що відповів мовчанням на Едвардину пропозицію. Я стрів їх з бароном на дорозі, вони йшли під руку, я подивився їм обом у вічі й мимохідь вклонився. Вона зупинилась і спитала:

— Ви не хочете в нас жити, пане лейтенанте?

— Я вже облаштував своє нове житло,— відповів я й собі зупинився.

Вона дивилась на мене, груди її важко дихали.

— Та й у нас вам ніхто не завдав би лиха,— мовила вона.

У моєму серці ворухнулась вдячність, але я не мав змоги щось сказати.

Барон помаленьку відійшов.

— Мабуть, ви більше не хочете мене бачити?— питає вона.

— Дякую вам, панно Едвардо, за те, що ви запропонували мені у себе вдома притулок, як згоріла моя хатина,— сказав я.— Це було дуже великодушно, тим паче, що ви навряд чи мали на це згоду свого батька.— Я стояв перед нею простоволосий і дякував їй за пропозицію.

— Боже милий, Ґлане, ви більше не хочете мене бачити!— раптом мовила вона.

Барон погукав її.

— Вас кличе барон,— сказав я і знов з кашкетом у руках низько їй вклонився.

І я подався в гори до своєї міни. Тепер мене вже ніщо, ніщо не могло роздратувати. Я зустрів Еву.

— От бачиш!— гукаю я.— Добродій Мак не спроможний мене прогнати. Він спалив мою хатину, а в мене тепер є друга…

Ева несе щітку та відро смоли.

— А це що, Ево?

На причалі під скелею добродій Мак перевернув човна й загадав Еві його посмолити. Він стежив за кожним її кроком, вона мусила слухатись.

— А чого саме при березі? Чого не на пристані?

— Добродій Мак так звелів…

— Ево, Ево, голубонько, з тебе зробили рабиню, а ти й не нарікаєш Леле, ти знов усміхаєшся і в твоїй усмішці вирує життя, хоч ти й рабиня.

Коли я прийшов до своєї міни, мене чекала несподіванка. Я помітив, що тут хтось був і, роздивившись жорству, впізнав сліди довгих гостроносих черевиків добродія Мака.