Правила життя - Корчак Януш

Знає, що погано робить, а ще дражниться:

— А що ти мені зробиш?

Може, я надто суворий, та я думаю, що ницо, підло, мерзенно:

знущатися над беззахисним;

докучати слабкому;

жартувати, доводячи до сліз.

Ця нікому не потрібна злісність так сердить, так обурює, таку викликає відразу до людини й життя!

Часто дорослі думають, що це просто дурниця, жарт, невинні пустощі. О ні,— кляте прагнення допекти — це, можливо, найбільша вада у хлопчиків стосовно дівчаток.

Знаєте що? Я зустрічав добрих, м'яких, веселих, справедливих учительок, які згодом ставали злими, суворими, нервовими й недоброзичливими через те лише, що діти робили їм на зло. У тому й полягала розвага: вивести з рівноваги.

Дівчатка менше б'ються: і не личить, і сукня заважає, і волосся; немає навичок, не знає прийомів боротьби. Дівчатка скубуться або дряпаються — руками чи словами. Висміювання, секрети, плітки, сварки...

Хлопчиків це дуже дратує. Виходить, хлопчики діють відверто і явно, а дівчатка нишком.

І тут дорослі допускають велику помилку. Думають, що удар болючіший, ніж образа, дошкульне слово.

Помилявся і я: я довго думав, що почав той, хто перший ударив. Зовсім ні, винен той, хто під'юджує.

"Ангелочки, зятаияки нелотики. певи. плакси, ябеди". ,

Правда, дівчатка часто намагаються показати, що вони кращі, ніж є. А л е й хлопчики нещирі, хлопчики намагаються показати, що гірші, ніж є.

Не можу зрозуміти, чому це так, але хлопчикові здається, що йому не личить, соромно бути спокійним, розважливим, чесним. Хлопець швидше порве з приятелями, ніж признається, що він не хуліган.

Так, несправедливо засуджують хлопчиків. Та вони самі винні.

Хлопчикові так само, як і дівчинці, хочеться бути красивим, тільки він у цьому не зізнається. Я знаю, як хлопчаки неохоче стрижуться, але кажуть, що в них мерзне голова і шапка буде велика. Хочеться їм добре одягатись, хочеться бути милими й делікатними, та не личить признаватись.

Хлопцеві важче бути чистеньким, він любить рухливі ігри. У хлопчаків більше синців і гуль, порізаних пальців, саден на колінах; хлопчики більше деруть черевики, частіше б'ють шибки,— але тому, що вони більше майструють і більш прискіпливі. Однак вони не замазури.

Просто хлопчики люблять усе пошвидше робити, вони менш терплячі, і тому зошити у них не такі охайні. Але стараються хлопчики не менше.

Як і дівчатка, вони співчувають, жаліють, їм неприємно бачити чуже горе, тільки вони не хочуть показати цього, бояться насмішок. Якби вони знали, що боятись чіплянь і прізвиськ — це теж боягузтво!

І нарешті, хлопчики сором'язливі не менше дівчаток. Тільки хлопчики говорять негарні слова голосніше. А роблять щось непристойне з пустощів, аби "себе показати".

Як і дівчатка, хлопчики гидують "свиньми". Якщо дівчатка "цяці", то хлопчики "задаваки" і, отже, теж "чваньки".

Хлопчики задирають інакше, галасливіше, ото й усе.

Дорослі повинні знати, що хлопчики найбільше сердяться і найдужче помщаються, коли зачеплено їхню сором'язливість.

— Не хочу, щоб вона дивилася,— казав хлопчик.— Якщо їй можна, то й мені.

Тепер мода інша. Дітям кажуть, що не треба соромитися ходити в купальниках і спортивних костюмах. Це краще, ніж коли вважали, що дівчинка має бути сором'язливою, а хлопець безсоромним. Спорт і харцерство дали велику користь.

Я пишу про це тому, що неправда шкідлива, а тут було багато брехні. Не знаючи, як з усім цим бути, хлопчики зляться і живуть з дівчатками на ножах.

— Терпіти не можу дівчисьок,— каже хлопчик.

— Терпіти не можу хлопців,— каже дівчинка.

Неправда.

Один раз приємніше спілкуватися з хлопчиками, інший раз — із дівчатками. Є ігри, в яких дівчатка заважають, а є спільні. Може ж дівчинка бігати краще, ніж хлопчик, чому тоді хлопчику не можна гратись у ляльки?

— Ой, він з дівчатками грається!

— Ой, вона з хлопцями грається!

А як почнуть хлопчик з дівчинкою частіше розмовляти, зразу:

— Молодий і молода, наречені.

А я знаю аж чотири випадки, коли хлопчик з дівчинкою любили одне одного ще зі школи, а виросли — побралися.

І знаю випадок, коли хлопчик грався ляльками. Дівчатка шили сукенки і ковдрочки, а він робив для ляльок ліжечка й шафочки. І ніхто не сміявся, нема над чим тут сміятись.

Моє правило життя таке:

"Бути щирим. Не звертати уваги на різні кепкування. Якщо я щось люблю, кажу: "люблю" — і баста".

І друге правило:

"Мене не обходить, маленький хтось чи великий і що говорять про нього інші: красивий, негарний, розумний, обмежений, мене не обходить навіть, чи добре він учиться, гірше від мене чи краще, дівчинка це чи хлопчик. Для мене людина хороша, якщо добре ставиться до людей, якщо не бажає і не робить зла, якщо вона добра".

Іноді вчителі кажуть:

— Він добре вчиться, багато читає, розвинутий.

А кому від цього користь? Якщо він егоїст, сухар і на додачу задавака. Геть як багатий скнара — викликає тільки злість і заздрість.

Не знаю, що більше об'єднує людей — схожість чи саме різниця? Одного я люблю за те, що він схожий на мене, а іншого за те, що несхожий. Раз веселий дружить з веселим, раз — зі спокійним і сумним. А іноді один з друзів ніби опікується іншим. Можуть виникнути гарні, щирі стосунки між старшим і молодшим, багатим і бідним, хлопчиком і дівчинкою.

Я помітив, що тільки дурні хочуть, щоб усе було однаковим. Хто розумний, той радий, що на світі є день і ніч, літо й зима, молоді й старі, що є метелики, і птахи, різні квіти й очі, і що є і дівчатка, і хлопчики. А хто не любить думати, того різноманітність, яка примушує працювати думку, дратує.

МИНУЛЕ — МАЙБУТНЄ

Зі смутком я закінчую цю невеличку книжку. З неспокійною душею кінчаю цей свій дослід.

Я писав цю книжку дуже швидко, боявся, що коли бодай на один день перервуся, то охолону й не закінчу, а початок порву й викину.

А мені здається, що ця книжка дуже потрібна. Можливо, не всім, а тим, хто любить вдумуватись.

Коли збираєшся писати книгу, завжди здається, що вона потрібна й легко писатиметься й читатиметься.

Адже треба, щоб старший розповів про те, що він знає, і полегшив молодшому розуміння життя і його правил.

А мені це легко зробити, я вже багато років працюю з дітьми — бачу, що вони роблять, спілкуюся з ними, вислуховую їхні запитання, скарги, знаю, що їм заважає, надокучає, розумію їхні проблеми.

І таку книжку буде приємно читати, тому що поряд з помилками і провинами, чварами і кривдами я бачу стільки прекрасних справ і намірів, стільки взаємних послуг, поступок, допомоги, турботи і доброзичливості.

Я з радістю сідаю писати. Та досить узяти в руки перо, як відразу виходить не так, як хочеться. Тяжко й важко. І тільки коли розділ закінчено, згадуєш, що це й оте випущено, що про одне написано надто коротко й незрозуміло, а про інше, менш важливе, надто багато й розтягнуто.

Починаєш виправляти й переписувати, але це не допомагає. Достоту так, ніби задумував один, а писав інший.

Одне в думках і мріях, інше на папері, буквами й словами.

І вже навіть не хочеться писати.

Навіщо? Хіба мало і без того цікавих, добрих, потрібних книжок?

Та й чи так це, як я думаю? Можливо, прагнучи полегшити розуміння, я ускладнюю й плутаю?

Легко помилитися старій людині, коли вона пише дітям про дітей! А помилишся, замість того щоб завоювати довір'я, можна геть його втратити.

Тож ніж сидіти й писати, ліпше взяти книжку і сісти під дерево почитати або піти прогулятись.

Навіщо писати: можливо, так і має бути, що діти — окремо і дорослі — окремо? Кожен сам по собі. Ті своє, ці своє.

Треба визнати, що ми не зустрічаємо в дітях ні щирості, ні довір'я. Діти неохоче говорять нам про те, що думають і відчувають насправді. Неохоче діляться труднощами і сумнівами, мріями і помилками.

Цей не хоче говорити, боїться, що його висміють, стануть кепкувати над тим, що для нього серйозно й важливо.

А той і хотів би сказати, та не знає, як почати.

Оце й важко, говорити про те, що найбільше цікавить.

— Як дивно!

— Що дивно?

Все. Все, що ти розумієш і про що забуваєш. І як людина засинає, і що їй сниться, і як прокидається, і що було й не вернеться, і що буде. І спогади, і пам'ять, і мрії, і наміри, і рішення.

Помиляються дорослі.

їм здається, що в дітей тільки майбутнє, а минулого нема.

їм здається, що діти не хочуть думати про майбутнє і про це майбутнє з ними треба часто говорити.

— Коли я був маленький,— каже дитина.

— А тепер ти великий? — І дорослі сміються.

Це ж неприємно!

Мені здається, старий охочіше розповідає про своє ди— і тинство, ніж самолюбива дитина. Немов це щось ганебне.

Можливо, це тому так, що дорослі частіше нагадують дитині про те, що у неї в минулому було невдачею, помилкою, непорозумінням. І з гордістю кажуть:

— Тепер ти вже старший.

Часто дорослі дивуються:

— Як він пам'ятає! І звідки він це пам'ятає?

Дивуються, що пам'ятає людей, події і розмови, про які

самі вони, дорослі, забули.

А мене це зовсім не дивує.

Найкраще пам'ятаєш те, що бачиш, чуєш або робиш уперше. Вперше живеш у місті чи в селі, вперше їдеш залізницею, пливеш на човні, твоя перша фотографія, вперше в горах або на морі, у цирку, в театрі, перший день у школі, перший твій товариш. І

Та якщо вперше ти щось робив давно, а потім робив це І ще багато разів, усе змішається, переплутається, але дещо від кожного разу лишиться — і ось спогад готовий.

Що означає пам'ятати й забувати? Чому іноді важливе забуваєш, а якусь дрібницю пам'ятаєш, часто забуваєш, що було недавно, а пам'ятаєш, що було давно? Один спогад ясний, а інший невиразний, наче в тумані. Чому згадалося саме зараз?

Ніхто ие пам'ятає, коли він уперше побачив собаку. Так, але він її вже знає. Він бачив великих собак, маленьг і них собак, білих і чорних, лягавих і хортів, пуделів і моїіг і сів, старих собак і сліпих щенят, собак, які стояли або га— І нялися один за одним, і тих, з якими він грався. Собака, який зловив муху, веселий і злий, собака, який полизав, загавкав, ходів укусити, вкусив. Голодний собака—^хворий— змерзлий — з покаліченою лапою. Зустріч собаки з кицькою — собака на ланцюгу, собака, що попав під машину.

"Тепер я вже уявляю, тепер я вже розумію, тепер я вже знаю, вже не боюся, вже для мене не таємниця".

Спогади — це наш досвід. Вони вчать людину, що робити, чого уникати.