Правила життя - Корчак Януш

ПРАВИЛА ЖИТТЯ

ПЕДАГОГІКА ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ДОРОСЛИХ

Вступ

Я боявся, що на мене стануть сердитись.

Скажуть: "Голову дітлахам морочить".

Або: "Підростуть, буде ще в них час про все це подумати".

Або: "І так не дуже слухаються, ну а тепер підуть критикувати дорослих..."

"...Видасться їм, що все знають, і задеруть носа".

Давно, дуже давно я хотів написати таку книжку, та все відкладав.

Адже це — перший дослід.

Дослід може й не вдатися.

А якщо навіть і вдасться, помилки неминучі. У того, хто робить щось нове, мають бути помилки.

Я буду напоготові. Постараюсь, щоб книжка вийшла цікавою, хоча це й не опис мандрівки, і не історична повість, і не оповідання про природу.

Я довго думав і все не знав, як назвати книжку.

Поки один хлопчик не сказав:

— Багато у нас, дітей, прикрощів через те, шо ми не знаємо, як правильно жити. Іноді дорослі пояснять спокійно, а більше сердяться. А воно ж неприємно, коли сердяться. Зрозуміти важко, спитати не можна. І в голову лізуть різні поперечні думки.

Так і сказав: "поперечні думки".

Я взяв аркуш паперу й написав:

"Правила життя". _

І бачу: правду хлопчик сказав — добре вийшло.

І я склав план.

Я напишу про домівку, про батьків, про братів і сестер, про хатні розваги та прикрощі.

Потім — про вулицю.

Потім — про школу.

Потім я напишу про дітей, які думають про те, що вони бачать вдома, на вулиці і в школі.

Бо ж кожен з вас не тільки грається, а й дивиться і слухає, що кажуть інші, і сам розмірковує.

Це не повість і не шкільний підручник, а наукова книга.

Одні віддають перевагу науковим романам, казкам, незвичайним пригодам, сумним або смішним. А інші кажуть, що найцікавіші книжки — саме наукові.

За шкільним підручником навчаються, повість — та читається легко, а наукова книга примушує людину саму багато думати. Трохи прочитає, а потім згадує різні речі, а буває, й дивується і розмірковує, чи так це насправді.

' Адже буває, що один каже одне, а другий інше.

У дітей свої турботи, свої прикрощі, свої сльози й усмішки, свої погляди — молоді, молода поезія.

Часто діти ховаються від дорослих, соромляться, не довіряють, бояться, що стануть висміювати.

Діти люблять слухати розмови дорослих — і дуже хочуть знати.

Хочуть знати правила життя.

НАЙБЛИЖЧІ НАМ ЛЮДИ

Перше слово немовляти — "мама".

Не пригадую, чи сказав мені хто, чи в книжці я прочитав, що найдавніше слово, яке придумали первісні люди, було саме "мама", а тому слово "мама" схоже в усіх мовах.

Грецькою мовою — м§тер, латиною — mater, французькою — mëre, німецькою^— Mutter.

Моя мама — та mere — meine Mutter — теа mater — міа MéTep.

Уже немовля знає свою матір. Ще ні говорити, ні ходити не вміє, а вже тягне рученята до матері. Впізнає її і на вулиці, коли вона підходить, ще здаля усміхається. Навіть уночі впізнає з голосу, з дихання. Навіть сліпі від народження і осліплі діти, торкаючись рукою обличчя матері, впізнають її і кажуть:

"Мама — матуся — матусенька".

Один хлопчик сказав так:

— Я і раніше думав, тільки тепер думки у мене важкі. А коли я був маленький, думки були легкі.

Які ж це "легкі думки" про матір?

Мама добра, весела чи сердита або сумна, здорова чи хвора.

Мама дозволяє, дає, забороняє, хоче або не хоче.

Згодом побачиш і інших матерів, не тільки свою.

І дізнаєшся, що є матері молоді, веселі, усміхнені, є заклопотані, стомлені, запрацьовані, є дуже освічені й не дуже, багаті і бідні, в капелюшку або в хустці.

Прикро, коли мама вийшла й довго не вертається. Буває, мама щодня ходить на роботу або надовго поїде. Тяжко думати, що є на світі сироти.

А ще пізніше почуєш чи прочитаєш у газеті, що якась мати підкинула дитину. Ця дитина навіть не пам'ятає матір, і немає в неї фотографії і нічого на пам'ять. І так вчинила саме мама, та, яка має бути найближчою, ще ближчою,. ніж батько!..

"Татусь;— тато!"

І знову:

"Легкі" думки про те, що тато працює, одержує гроші й дає мамі. Але не завжди так: трапляється, батько хворий або не може знайти роботу. Іноді батько працює вдома, іноді десь у місті, або часто їздить в інше місто, або поїхав далеко-далеко і тільки надсилає листи.

"Легкі" думки бувають тоді, коли батьки здорові, вдома все є, всі живуть дружно й немає прикрощів.

Я, автор цієї книги, знайомий з дуже багатьма сім'ями, і в кожному домі хоч трохи, та інакше. І мої дорослі думки дуже важкі й довгі. Ти, люб'язний читачу, можеш полічити, скільки в тебе знайомих домів і товаришів. Я вже не можу: багато, дуже багато.

Я знаю хлопчика, який живе в бабусі, і дівчинку, яку взяла до себе тітка. А дуже багато дітей живуть у зовсім чужих людей: у лікарнях, інтернатах, притулках, пансіонах.

Батьки живуть у селі, де немає школи, тому відвозять дитину в місто. Або батьки в місті, а лікар велів влаштувати дитину на курорт.

У школі знайомишся з дітьми, говориш з ними й дізнаєшся щоразу щось нове. Читаєш книжки і починаєш розуміти, що людям живеться по-різному: одним добре, іншим погано.

Кожен хоче, щоб удома в нього всі були спокійні, весе— ] лі й не було прикрощів. Але треба примиритися з тим, що не завжди і не все добре. Один день радісний, другий сумний, одне вдається, інше — ні. То сонце світить, то до— ^ шик іде. |

— Нічого не вдієш, таке вже життя,— сказав один хлопчик.

Що краще, бути в батьків одному чи мати брата або сестру? Краще бути молодшим чи старшим?

Дитина була в сім'ї одна, а потім народився братик. Чи радіти з цього?

Може бути маленький брат, старший брат і майже дорослий. Може бути один старший, другий молодший. Маленький брат, старша сестра, дорослий брат, маленька сестра.

Що краще?

Я не можу відповісти, не знаю, і ніхто цього не знає.

— А ти як хотіла б?

— Я хотіла б, щоб було так, як є,— сказала одна дівчинка.

/" 4 Бувають люди завжди веселі, завжди задоволені. їм усе подобається. У них і на думці немає, аби було щось інакше. А інші часто й легко сердяться.

—"^Якщо можна щось змінити, варто про це поміркувати; якщо ж усе має лишитися так, як є, не треба .дуіися, як сич на вітер. І вже завжди можна жити дружно і з маленькими, і з дорослими, і з братом, і з сестрою — і це справді залежить від нас самих.

Я знаю одного хлопчика, у нього був хворий брат. Дивовижна була хвороба. Навіть батькам здавалося, що він просто неслухняний, невихованиіі, свавільний. Ходив, їв, спав — як усі, тільки ані хвилини не міг всидіти на місці і все чіпав, хапав, псував. Якщо він щось хотів, а йому не давали, він кидався на підлогу, гамселив по підлозі ногами, нлювався, кусався і кричав так голосно, що раз навіть поліцейський прийшов: думав, хлопчину б'ють, а над дітьми знущатися заборонено.

Лише тоді батьки викликали лікарів.

— Бешкетник, примхливий — це правда. Але він хворий, нервовий, не розуміє.

— Що робити?

— Треба віддати в спеціальний заклад, для домашніх він надто важкий. Ви з ним не дасте ради. Треба знати, як з ним поводитись. Будете поступатись — стане гірше. Цього не досить — не можна дратувати.

Батькам шкода було віддавати хворого хлопчика.

Я сказав:

— Ви повинні думати про здорового. Товариство хворого брата для нього шкідливе. '

І тоді цей маленький хлопчик закричав: і — Я не хочу, щоб його через мене забирали. Нехай лн-

шається, я віддам йому всі іграшки. Там, я знаю, його битимуть.

Я написав про це зовсім не тому, що всі зобов'язані так чинити. Можна вимагати доброти, але не самопожертви.

Брати й сестри можуть жити дружно, але не треба дивуватися, що час від часу виникають сварки.

Через що? Через м'яч, через місце за столом, через чорнило, через те, кому першому митися, хто повинен підняти папірець. Один хоче співати, а другий — щоб було тихо. Один хоче гратись, а другий — читати.

Бувають суперечки, коли зразу видно, хто винен, а хто ні, і такі, коли не все ясно. Тоді один мусить поступитись — добровільно або за наказом. Буває, діти й поб'ються, і поплачуть.

А найгірше — це коли маленький заважає старшому вчити уроки. Штовхає, набридає, лізе на стіл, чіпає чорнильницю. Старшому хочеться якнайшвидше скінчити, бо ж не кожен може довго сидіти і весь час думати. Він пише, малюк підштовхує, а в школі перепадає, що писав неста-ранно.

Не завжди у дорослих є час і терпіння точно дізнатись, як було діло. І вони кажуть:

— Поступись малюкові!

Або:

— Поступись дівчинці.

Або:

— Старшому треба поступатись.

Я пересвідчився, що найгірше як удома, так і в школі,— це видушені_вчинки._Вони діють лише на короткий час. Потім будёГщё"'гірше. Несправ єдл ивість дратує. Лишається відчуття досади. Лишається образа. Я пересвідчився, що краще зовсім не втручатися, ніж судити, не розібравшись у причині чвар. Дорослим іноді здається, що сварка вийшла через сущу дрібницю. Через нісенітницю... Ні. Брати й сестри часто добровільно поступаються і пробачають. Нерідко дорослі скаржаться, що:

— Цілий день вони сваряться.

— Вічно вони сваряться.

— Не перестають сваритись.

— Ані хвилини без сварки.

Перебільшення.

Якщо підрахувати, то в недружних братів і сестер випадає дві, три, чотири сварки на день. Припустимо, кожна св,арка триває п'ятнадцять хвилин,— виходить, усі разом годину. Година це багато, але ж не цілий день. І може

бути, краще одна година війни, ніж постійна злість і тиха неприязнь, яка дедалі наростає.

Я пересвідчився, що зневажливе ставлення старших братів і сестер до молодших ображає і сердить.

І навпаки, сердить і ображає, коли молодші вимагають для себе прав, якими користуються старші.

— Я теж хочу,— каже малюк.

— Коли так, ні той, ні другий!

І з фальшивого принципу рівності чи для прикладу старшому чогось не дають або не дозволяють.

І якщо згодом виникає сварка, річ тут не в дрібницях, а у взаємній неприязні.

Бувають дні гірші й кращі. Вже було набагато краще, зовсім добре, і раптом знову починають сваритись.

Чому?

Перш ніж щось розпочати, треба вивчити, дізнатися, розпитати, бо ж як можна, не знаючи, радити і повчати? Я пересвідчився, що не слід поспішати на допомогу. Краще почекати, поки діти заспокояться.

Я пересвідчився, що добра більше, в десять разів більше, ніж зла, і тому можна спокійно перечекати, коли злість мине. Не тільки людина, кожна жива істота віддає перевагу миру перед війною, і, отже, не слід звинувачувати дітей у пристрасті до сварок.

Якщо в сім'ї є бабуся й дідусь, може бути, це для дітей краще.