Правила життя - Корчак Януш

Іноді з ким-небудь часто зустрічаєшся, а немає бажання зблизитись, навіть кілька разів розмовляв, і все нічого. І тільки потім бачиш, що він дуже й дуже симпатичний. З одним ти зразу добрий знайомий, а з іншим спочатку тяжко якось і неприємно.

Треба знати дуже багато маленьких і великих, тихих і веселих дівчаток і хлопчиків — блідих і рум'яних, красивих і некрасивих, добре й бідно одягнених,— щоб зрозуміти, чи буде тобі хто-небудь симпатичний зразу, чи тільки з часом, на короткий термін чи назавжди.

Треба багато разів помилитися, щоб не дуже вірити тому, що кажуть інші, і самому знати, що тобі подобається і хто тобі симпатичний.

Раніше мені здавалося, що веселий любить веселого, маленький — маленького, слабкий — слабкого, що, мовляв, сам порядний і шукає порядних друзів. Справді, і так буває, тільки не завжди. Раніше я навіть радив, кому з ким дружити; тепер я не люблю втручатися, не знаю.

Заприятелювали два хлопчики — я намагався вгадати:

"Мабуть, посваряться... за місяць? або за півроку?"

Тепер мені частіше щастить відгадати, проте не завжди. Так усе це дивно, так важко зрозуміти, скільки тут таємниць.

Я тільки запитую:

— Любиш його?

Відповідає:

— Мені він подобається.

І навіть знає, які в товариша вади.

— Загалом-то він не дуже симпатичний, але я його люблю: він до мене добре ставиться.

Іноді нестерпний для всіх добрий і делікатний з товаришем. Іноді завдає багато клопоту дорослим, а зі своїми привітний і веселий.

Іноді досить мати спільною якусь рису, і діти вже приятелюють. На короткий термін, а то й на довгий. Не кожен любить міняти друзів.

Я перебачив на своєму віку багато дивних дружб.

Наприклад, питаю:

— За що ти його любиш?

— А його ніхто не любить, йому одному важко.

Запитую:

— Про що ви з ним розмовляєте?

— По-різному буває. Іноді я раджу йому, як виправитись.

Дорослі даремно бояться, що поганий зіпсує хорошого, чи (теж неправильно) вимагають, щоб хороший виховував поганого. Мені здається, тут не можна ні забороняти, ні примушувати. Не можна навіть часто запитувати — надокучливі запитання відлякують, викликають недовіру, неприязнь.

Як на мене, краще знати мало, та правду.

Один уміє робити те, що може придатись іншому; діти разом будують або купують, позичають, вимінюють, б'ються об заклад, дарують і одержують подарунки. У одного є саме те, що зараз потрібно іншому; у цього більше, у того менше. Незрозуміло навіть, дружба це, шефство чи торгова оборудка? Часто діти й не люблять одне одного, та повинні бути разом, тому що одному важко щось зробити.

— Добрий він.

— Так собі, не дуже.

— А весь час удвох?

— Ну й що з того?

Коли я говорю з хлопчаком, він спокійний, відповідає серйозно, а другий такий же хлопчак знає його і веселого, і сердитого, і сумного, і коли він стає примхливий, над-меться і образиться, і коли дає й бере. Тож чи дивно, що вони краще знають один одного?

Кожен сам поступово вчиться бути обережним. Чужі правила життя найменше допомагають.

Раніше мене сердило, коли один з друзів тільки давав, а другий тільки брав. Разом купують морозиво, фотографуються, ходять у кіно, а платити, пригощати — один. Тепер я вже не втручаюсь; бувають такі, кому це робить приємність, хто хоче "купити" добре ставлення.

Я даю одне лиш правило життя:

"Не будь боягузом, май мужність прямо заявити, що не хочеш. Не соромся і проси допомоги, якщо сам не справляєшся".

Тому що несправжній товариш пригрозить:

— Я знаю про тебе те і се. Знаю всі твої секрети. Посваришся зі мною — розповім.

Або просто починає помщатися — лізти й бити.

Гарненька мордочка, улесливі очиці, чемні слівця можуть ошукати не тільки маленького хлопчика. Я дивувався раніше, коли діти не любили когось, хто мені здавався симпатичним: навіть підозрював заздрість. Тепер у мене гостріше око і я визнаю, що мали слушність товариші: їм краще знати.

Якось у літній колонії був хворий хлопчик, серйозний і спокійний, котрого, як мені здавалося, всі дуже любили. Один час вражало: сам він робив те, що іншим забороняв. Виглядало так, ніби він стежить за порядком, а самому йому дотримуватись режиму не треба. Кілька разів збрехав; спійманий на брехні, викручувався і підсміювався, нарешті не витримав і нагрубіянив.

І після цього ціла група дітей, неначе за таємної команди, перестала слухатись і стала робити на зло.

Лише тоді я зрозумів: він ніби ватажок зграї, діти його не люблять, проте слухаються, тому що він залякує, а потай і б'є. Я був вражений. Як це стільки дітей можуть боятися одного нечесного грубіяна? Але він був не один: у нього було кілька посіпак, які доносили, коли хтось бунтував,— і він помщався.

Саме тоді я вперше зрозумів, а згодом ще й ще в цьому пересвідчувався, як необхідне самоуправління, коли кожен має право мужньо сказати, кого він насправді любить.

Тепер уже, здається, я знаю, кого майже всі діти найбільше люблять. Не найкрасивішого, не найвеселішого, не найспокійнішого, а того^ хто справедливий, чуйний і тактовний.

Нелегко пояснити, що таке такт. Очевидно, тактовна людина це така, котра вміє підійти до людей. Серцем чи розумом, але вона розуміє, кому що треба, і охоче пропонує свою допомогу. Обережна, вона не наполягає на своєму, маючи справу із сварливим; не вихваляється і не насміхається, не зачіпає веселим жартом сумного; не лізе, коли не просять, з порадами і не базікає зайвого, не злиться сама й кожного намагається виправдати й захистити. Не потрібна — нема її, може бути корисною — де й візьметься.

Не нав'язуватись із заступництвом, але й не відмовляти в ньому. Непрохана — не захищає, але й не побоїться, бачачи несправедливість і кривду, виступити на захист. Не побоїться ні товариша, ні вихователя, і тому часом у неї бувають і неприємності, і недоброзичливці.

Ось уже десять років як я проводжу плебісцити, тобто голосування. Голосування бувають таємні. Кожен кидає до урни аркушик. На аркушику ставиться плюс (тобто "люблю"), мінус ("не люблю") або нуль ("байдужий"). Потім лічать голоси. Я робив і інакше: кожен диктував п'ять прізвищ дітей, яких він найбільше любить, і п'ять таких, яких не любить. І ще інакше: кожен виставляє всім дітям оцінки; п'ятірка — значить дуже люблю, четвірка — люблю, трійка — я байдужий, двійка — не люблю, кілок — дуже не люблю.

Завдяки цим голосуванням я зрозумів багато.

Дуже важлива для мене певність, що діти не знають заздрості. Якщо він симпатичний — радіють, що він відмінник. Готові любити за те, що добре співає, танцює, малює, грає в м'яча, високо стрибнув, переміг. Вдячні, що вони разом. Більше дозволяють йому і більше пробачають. Але за однієї умови: щоб не зазнавався, рахувався з групою і не був підлабузником або задавакою. І не надто командував.

Люблять і великих і маленьких, проте не люблять, коли малюк рюмсає і ябедничає, а підліток вдає із себе дорослого. Малюка тоді дражнять, а підлітка висміюють.

У кого найбільше мінусів, кого не люблять діти, навіть гидують ними?

Надокучливих, пролаз, до всякої бочки затичок. Пробачать егоїста, злюку, навіть забіяку: у них будуть і доброзичливці, і недоброзичливці. Але тих ненавидять і звуть по-різному.

"Смола, людина без будь-якого самолюбства, підлипала".

Якщо сказати такому: "Годі, йди геть", він почне чіплятися, надокучати. Причепився — і давай набридати. Говориш з кимось — він зразу хоче знати про що. Не знає до пуття чи взагалі не розбирається, а пояснює і повчає. Пишеш що-небудь — негайно просить: "Покажи". Робиш що-небудь — він уже де й вродиться: "Дай, я швидше... я краще..."

Багато хто не знає, як важко жартувати. Невдалий жарт завдає болю, прикрості, викликає сльози замість сміху. Жарт недоречний заважає. Надокучати й висміювати — вже не жарт. Жарт тоді добрий, коли всі сміються і всім приємно. Про горе-жартівників кажуть:

— Блазень.

І теж не люблять.

Які звідси випливають правила життя, кожен сам здогадається. Одне лише скажу:

Кожна людина повинна цінувати дружнє ставлення і прагнути його заслужити. Не можна казати: "Нащо воно мені!"

Кожен повинен дорожити товаришем. Але не треба й запобігати, намагатись підлеститись: не всі зобов'язані тебе лише любити...

ДОСТОЇНСТВА — ВАДИ

— Скажи мені щиро: ти хороший, добрий хлопчик?

Відповіді:

— Не знаю.

— То добрий, то так собі.

— Здається, добрий.

— Іноді й не встоїш.

— Мабуть, не дуже.

— Мені часто різні дурниці лізуть у голову.

— Сам я не роблю нічого поганого, хіба що діти підмовлять.

Ясно, я запитую не першого зустрічного і тоді тільки, коли впевнений, що скаже правду.

У кожної людини є і достоїнства і вади, і в кожної вони різні. В однієї більше достоїнств, у іншої більше вад. Вади бувають більше чи менше прикрі, явні або приховані. Іноді вада особливо неприємна для навколишніх, іноді для самого себе. З одними вадами легко впоратися, з іншими важко. А іноді невідомо навіть, вада це чи достоїнство.

Тому-то й нелегко знати правила, як треба поводитись і як виправлятись, тому на запитання: "А ти хороший?" — важко зразу відповісти.

Рухливість, жвавість — достоїнства на уроці гімнастики і вада під час уроку арифметики, вада в тісній міській І квартирі і достоїнство в селі.

Ощадливість — достоїнство, скнарість — вада, а тим часом скупість — це лише надто велика ощадливість.

Скромність — достоїнство, але надмірна сором'язливість може скидатися на впертість і потайність, тут навіть дорослі часто помиляються. Іноді доброта — просто легковажність і замість користі шкодить. Треба вміти і розумно відмовити, коли просять. А скільки неприємностей у тих, хто позичає кому-небудь потрібні йому самому речі чи навіть не свої.

— Навіщо ти йому дав?

— А він попросив.

— А хіба ти не знав, що він забуває, губить, не віддає?

— Знав.

— То навіщо ж ти дав йому чужу книжку?

— А він попросив. Я думав, він поверне.

Егоїст називає доброту безглуздям і злісно твердить, що не варто бути добрим. Ні, варто, слід і допомогти, і прислужитись, тільки треба наперед думати.

І Погано, коли мало думають, та недобре й коли надто І довго думають, вагаються, не знають, як вчинити. Довірливість може бути й достоїнством і вадою, і Цікавість і пронозливість — вади, проте погано, коли ні до чого немає діла і ніщо не цікаве.

— Та ну, не варто, а мені-то що?!

Один переоцінює себе, другий недооцінює.