Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

І вони пішли.

— Ходім найдальшим шляхом, — мовила Аннета.

— Хочеш поблукати в парку Монсо? Це дуже миле місце — подивимось на маленьких діток та годувальниць.

— З великою охотою.

Вони пройшли з боку проспекта Веласкеса повз монументальні позолочені грати, які правили за вивіску та вхід до цього розкішного парку, що в самому серці Парижа пишається штучною, зеленою красою і зусебіч оточений князівськими палацами.

Вздовж широких алей, що майстерними заворотами перетинають лужки та кущі, чоловіки й жінки, що сидять на залізних стільцях, споглядають перехожих, а на вузеньких стежках, що звиваються, як струмки, і ховаються в тіні, діти копирсаються в піску, бігають, плигають через мотузку під недбайливим оком годувальниць чи стурбованим поглядом матерів. Величезні дерева з кругло підстриженими кронами схожі на листяні монументи, велетенські каштани, густа зелень яких оздоблена червоними й білими свічками суцвіть, пишні сикомори, декоративні платани з уміло погнутими стовбурами прикрашають великі, буйні газони, утворюючи чарівні перспективи.

Душно; горлиці туркотять серед листя, пурхаючи по верховіттю, а горобці купаються у веселці, запаленій сонцем у водяному пилу, що осідає від поливання на молодій траві. Білі статуї на цоколях здаються щасливими серед зеленої свіжини. Мармуровий юнак витягає з ноги невидиму шпичку, немов загнав її зараз, женучись за Діаною, що тікає до ставка серед гаю, де причаїлись руїни храму.

Інші статуї цілуються, закохані й холодні, на узліссях, або мріють, оповивши коліно рукою. По мальовничих скелях шумує й біжить водоспад. Навколо дерева, усіченого, немов колона, в'ється плющ; на домовині видно якийсь напис. Проте кам'яні стовпчики на газонах нагадують Акрополь не більше, ніж цей елегантний маленький парк нагадує дикий ліс.

Це — штучне і чарівне місце, куди парижани ходять милуватися вирощеними в оранжереях квітами та захоплюються, немов театральною, тією приємною виставою, що влаштовує розкішна природа в самісінькому серці Парижа.

Олів’є Бертен уже кілька років мало не щодня приходив до цього вподобаного ним парку подивитися на парижанок у найвідповідніших для них обставинах. "Для цього парку потрібні туалети, — казав він. — Погано вдягнені люди здаються тут огидними". І він годинами тут блукав, знав усі рослини й усіх постійних відвідувачів.

Бертен ішов поруч з Аннетою по алеї, неуважно поглядаючи на строкате, кипуче життя саду.

— О, як чудово! — вигукнула дівчина.

Вона дивилась на хлопчика з білявими кучерями, що здивовано й захоплено зиркав на неї.

Потім вона роздивилася всіх дітей і, тішачись виглядом живих одягнених ляльок, сама ставала балакуча й товариська.

Вона йшла дрібним кроком і говорила про малят, годувальниць та матерів. Здорові діти викликали у неї радісні вигуки, а бліді збуджували жаль.

Бертен слухав її, тішачись нею більше, ніж дітворою, і, не забуваючи про свій живопис, шепотів: "Чудово!" Він думав про те, що можна було б намалювати прекрасну картину — куточок парку з букетом годувальниць, матерів та дітей. Як це він раніш не здогадався?

— Ти любиш таких хлопчаків?

— Обожнюю.

Бачачи, як дівчина на них дивиться, він почував, що їй хочеться взяти їх на руки, цілувати, термосити — природне й ніжне бажання майбутньої матері. І його дивував цей потайний інстинкт, прихований у жіночому тілі.

У неї був настрій поговорити, і він почав розпитувати про її смаки. Вона мило й наївно призналась у своїх надіях на світський успіх і славу, розповіла про бажання мати гарних коней, яких знала, мов той баришник, бо в Ронсьєрі розводили також і коней; а про жениха вона турбувалась не більше, ніж про помешкання, яке можна завжди вибрати серед безлічі тих, що здаються в найми.

Вони підійшли до ставу, де тихо плавали пара лебедів та шестеро качок, чисті й спокійні, як порцелянові птахи, й проминули молоду жінку, що сиділа на стільці з розгорнутою книжкою на колінах, втупивши очі у простір, витаючи в мріях.

Вона не ворушилась, так наче була воскова. Бридка, скромна, одягнена бідно, навіть і не сподіваючись сподобатися комусь, певно, вчителька, вона полинула в мрії, захоплена фразою чи словом, що заворожило їй серце. Вона, мабуть, продовжувала й розвивала далі почату в книжці пригоду* зв’язуючи її зі своїми власними надіями.

Бертен вражено спинився.

— Як гарно, — мовив він, — отак захопитись.

Вони пройшли повз неї. Повернули й знову проминули її, проте вона не помітила їх — так напружено стежила вона за далеким летом своєї думки.

Художник спитав у Аннети:

— Скажи, люба, тобі не нудно буде позувати мені раз чи два?

— Ні, навпаки!

— То глянь уважно на ту дівчину, що витає в ідеальному світі.

— На fy, що сидить отам на стільці?

— Так. Ти теж сядеш на стілець, розгорнеш на колінах книжку і замрієшся, як вона. Ти мріяла коли-небудь?

— Звичайно.

— Про що?

І він спробував розпитати дівчину про її мандрівки в країну мрій, але вона не хотіла відповідати, дивилась, як плавали качки круг хліба, що кидала їм якась пані, і, здавалось, ніяковіла, немов він зачепив у ній якусь чутливу струну.

Потім, щоб змінити тему, вона почала розказувати про своє життя в Ронсьєрі, згадала про бабусю, якій подовгу читала вголос щодня, яка тепер, мабуть, почуває себе самотньою й сумує.

Слухаючи її, художник відчував, що йому весело, мов пташці, так весело, як ніколи не було. Все, що вона говорила, всі дрібні, незначні, звичайні подробиці простого життя дівчини тішили його й цікавили.

— Сядьмо, — сказав він.

Вони посідали над водою. Лебеді підпливали до них, сподіваючись поживи.

У Бертенові прокидалися спогади, ті зниклі, стерті забуттям спогади, що зненацька оживають невідь-чому. Вони зринули так швидко, і розмаїті й такі численні, що йому здавалось, ніби чиясь рука ворушить сховище його пам’яті.

Він силкувався збагнути, звідки з'явився в ньому цей подих давнього життя, що його він не раз уже спостерігав, відчував, але не з такою силою, як сьогодні. Причина цих спогадів, збуджень і згадок завжди була — причина проста і матеріальна: здебільшого — аромат парфумів. Як часто запах сукні випадково зустрінутої жінки будив у ньому спогади про забуті події! В порожніх туалетних флаконах він теж часто знаходив часточки свого існування, і всі мандрівні запахи вулиць, полів, будинків та меблів, приємні й гидкі, теплі запахи літніх вечорів, холодні запахи зимових ночей завжди воскрешали забуте минуле, немов зберігаючи в собі напахчені мертві речі,— як ті аромати, що їх зберігають мумії.

Може, це вогка трава та цвіт каштанів оживляли у ньому колишнє? Ні. То що ж? Чи не його очі були причиною цієї тривоги? Але що він побачив? Нічого. Може, обличчя якоїсь із жінок нагадало йому про те, що було, і хоч він і не пізнав те обличчя, воно сколихнуло в його серці всі дзвони минулого.

Чи може, це, скорше, якийсь звук? Дуже часто, почувши випадково фортеп’яно чи невідомий голос, навіть катеринку, що грала на майдані старовинну мелодію, він ураз молодшав років на двадцять, і груди його повнилися забутою ніжністю.

На цей раз поклик не вщухав — нестримний, тривожний, майже дратівливий. Що ж могло круг нього, біля нього, так оживити його погасле хвилювання?

— Стає холоднувато, — мовив він, — ходімо звідси.

Вони підвелися й почали походжати по алеях.

Бертен дивився на бідаків, що сиділи на лавах, не маючи

змоги заплатити за стільці.

Аннета теж розглядала їх, турбувалася їхнім життям, працею та дивувалась, що, маючи такий злиденний вигляд, вони теж гуляють у чудовому публічному парку.

А Бертен чимраз більше заглиблювався в минулі роки. Йому здавалось, що якась муха дзижчить над вухом і в пам’яті зринає невиразний гомін пережитих днів.

Дівчина, помітивши, що він замріявся, спитала:

— Що з вами? Здається, ви засумували.

Бертен затремтів до глибини серця. Хто це сказав? Вона чи її мати? Не теперішнім голосом, а колишнім, але таким зміненим, що він тільки зараз упізнав його.

Він відповів, усміхаючись:

— Нічого, ти мене дуже тішиш, ти дуже мила й нагадуєш мені свою маму.

Як він раніш не впізнав цього дивного відгомону колись такого рідного голосу, що лунав уже з інших уст.

— Поговори ще, — мовив він.

— Про що?

— Розкажи, чого вчили тебе твої вчительки. Чи ти любила їх?

І дівчина знову почала говорити.

Бертен слухав, дедалі більше хвилюючись, пильнував, чекав коли у фразах цієї дівчини, майже чужої його серцю, прозвучать якесь слово, звук, сміх, достеменно такі, які вони були в її матері замолоду. Раз у раз він здивовано здригався від її інтонацій, Аннетиного голосу. Звичайно, між їхньою мовою була така різниця, що він і не міг відразу помітити схожості, така різниця, що він давіть часом не відчував цієї схожості, але і в відмінності ще дужче вражав його раптовий відгомін материної мови. Досі він дружнім і цікавим оком відзначав тільки подібність їхніх облич, а тепер таємниця цього воскреслого голосу так їх поєднала, що, одвернувши голову й не бачачи дівчини, він часом питав себе, чи це не графиня говорить із ним, як говорила дванадцять років тому.

Потім, обернувшись до Аннети, весь у полоні цієї омани, він знову ніби почував, обмінюючись з нею поглядом, ту млість, д$о навіювали на нього очі матері на зорі їхнього кохання.

Вони тричі обійшли парк, вкотре вже минаючи тих самих людей, тих самих годувальниць та дітей.

Тепер Аннета оглядала будинки, що оточували парк, та розпитувала, хто в них живе.

Вона хотіла все знати про всіх цих людей, вона розпитувала з жадібною цікавістю, немов наповнювала відомостями свою жіночу пам'ять, і, розпалившись від захоплення, слухала, здавалось, не тільки вухами, а й очима.

Але, підійшовши до павільйону, що розділяв обидва виходи на зовнішній бульвар, Бертен побачив, що незабаром проб’є четверта година.

— О, — сказав він, — час додому.

І вони неквапом попростували до бульвару Мальзерб.

Розставшися з дівчиною, Бертен пішов униз до площі Згоди, щоб зробити візит на тому березі Сени.

Він наспівував, йому хотілось бігати й перестрибувати через лави — така бадьорість пойняла його. Париж виглядав променистим, кращим, ніж будь-коли. "Весна, далебі, оновлює землю", — думав він.

Він переживав ті години, коли збуджений розум сприймає все з особливою насолодою, коли з очей ніби спадає полуда і все здається виразнішим та яснішим, коли радість бачити й осягати стає глибшою, так наче якась всемогуща рука освіжила всі барви, спонукала до руху всі живі істоти і завела в них, ніби в годиннику, що зупинився, жвавість почуттів.

Вбираючи поглядом безліч утішних речей, він дивувався: "Подумати тільки, що часом я не можу знайти сюжетів для картин!"

І він відчув таку свободу й проникливість свого інтелекту, що всі його твори здалися йому банальними і він збагнув новий спосіб відображення життя, більш правдивий і більш оригінальний.