Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

Його пойняло бажання опинитися вдома й працювати, і він вернувся назад й замкнувсь у своїй майстерні.

Проте, коли підійшов до початої картини, захват, що допіру палав у нього в крові, раптом згас. На нього налягла втома, він сів на диван і поринув у мрії.

Та щаслива байдужість, в якій він жив, та безтурботність вдоволеної людини, всі потреби якої майже повністю задоволені, непомітно зникали з його серця, немов йому чогось бракувало. Він почував порожнечу свого будинку й пустку великої майстерні. Тоді, озирнувшись круг себе*' він мов би побачив примарну тінь жінки, присутність якої була йому солодка. Він давно вже забув нетерплячість коханця, що чекає коханку, а ось зараз зненацька відчув, що вона далеко, і його, мов молодого, охопило гарячкове бажання бути з нею.

Зі зворушенням думав він про те, як вони кохали одне одного, і в цій просторій кімнаті, куди вона так часто приходила, все нагадувало про неї, про її жести, слова й поцілунки. В його пам’яті зринали певні дні, певні години й певні хвилини, і він почував на собі дотики її давніх пестощів.

Він підвівся, не в змозі далі всидіти на місці, й заходив по майстерні, знову думаючи про те, що, незважаючи на це кохання, яким було наповнене його життя, він завжди був самотній. Після довгих годин праці він збентежено озирався навколо, як людина, що прокинулась і вернулася до життя, він не бачив нічого, крім стін, і тільки їх міг торкнутися рукою, тільки вони могли почути його голос. Не маючи дружини і зустрічаючись з коханкою тільки крадькома, мов злодій, він мусив проводити своє дозвілля в публічних місцях, де знаходять, де купують якісь способи гаяти час. Він звик ходити в клуб, у цирк та на іподром, звик відвідувати оперу — звик скрізь бувати потроху, аби не сидіти вдома, де він з радістю жив би, коли б із ним була вона.

Колись, у години любовного шалу, він жорстоко страждав від того, що не міг залишити її в себе; потім, коли прохолов його запал, він покірно примирився з їхньою розлукою та своєю свободою; а тепер знову шкодував за цим, мов знову починав її кохати.

І це повернення ніжності раптом захопило його, майже без причини, бо надворі було чудово, а може й тому, що він почув помолоділий голос цієї жінки. Небагато треба, щоб зворушити серце чоловіка, який старіє, у якого спогади обертаються на журбу!

Як і колись, бажання бачити коханку прокинулось у ньому, пройняло душу й тіло, мов гарячка, і він почав думати про неї майже так, як думають закохані юнаки, розпалюючи її образ у серці й сам розпалюючись, щоб жадати її ще сильніше, а потім вирішив, дарма, що бачив її вранці, піти сьогодні ж увечері до неї на чашку чаю.

Години здавались йому нескінченними, і, коли він вийшов, щоб іти на бульвар Мальзерб, його охопив страх, що

не застане її й муситиме і цей вечір перебути на самоті, як багато інших вечорів.

Коли на запитання: "Графиня вдома?" — слуга відповів: "Так, пане", — він зрадів і весело промовив, з'явившись на порозі малої вітальні:

— Це знову я!

Обидві жінки працювали під рожевим абажуром подвійної лампи з англійського металу, що стояла на високій тонкій підставці.

— Це ви? Яким випадком?

— Це я. Відчув себе дуже самотнім і прийшов.

— Дуже мило!

— Ви когось чекаєте?

— Ні… а може… я ніколи не знаю.

Бертен сів і зневажливо поглянув на сіре плетиво з грубої вовни, що вони швидко в'язали довгими дерев’яними спицями.

— Що це таке? — спитав він.

— Ковдри.

— Для бідних?

— Звичайно.

— Які бридкі!

— Зате теплі.

— Можливо, але вони бридкі, особливо в помешканні у стилі Людовіка XV, де все тішить око; коли б не для бідних, а для друзів, вам треба було б подумати про більш вишукану доброчинність.

— Боже мій, оці чоловіки! — сказала пані де Гійруа, знизавши плечима. — Та ж ці ковдри зараз скрізь плетуть.

— Я добре це знаю, аж занадто добре. Ввечері, куди підеш з візитом, бачиш це жахливе сіре лахміття поруч із найкращими туалетами і найвибагливішими меблями. Цієї весни доброчинність набрала поганого смаку.

Щоб пересвідчитись, чи правду він каже, графиня розгорнула плетиво, яке лежало біля неї, на оббитому шовком стільці, що стояв поруч, і байдуже погодилась:

— А воно справді бридке.

І знову взялася до плетива. Струмінь рожевого світла з двох близьких ламп лився на волосся двох схилених голівок, на обличчя, сукні й руки, і мати й дочка дивились на свою роботу з поверховою, однак неослабною увагою жінок, звиклих працювати пальцями, де око пильнує без всякої участі розуму.

В чотирьох кутках кімнати ще чотири інші лампи з

китайської порцеляни, що стояли на старовинних одлонках з позолоченого дерева, кидали на шпалери ніжне, рівне світло, пом’якшене мереживними транспарантами, надітими на скляні кулі.

Бертен узяв дуже низеньке, майже карликове кріселко, яке дуже любив, хоча ледве у ньому вміщався: так чудово було розмовляти з графинею, сидячи майже біля її ніг.

— Ви довго гуляли з Нанетою в парку, — сказала вона.

— Так. Ми розмовляли, як давні друзі. Дуже люблю вашу дочку. Вона страшенно на вас схожа. Коли вона вимовляє деякі фрази, можна подумати, що ви забули свій голос у неї на устах. ^

— Чоловік мені часто це казав.

Бертен дивився, як вони працюють, осяяні світлом ламп, і та думка, від якої він страждав так часто, від якої страждав ще й сьогодні,— думка про свій пустинний, мертвий, мовчазний дім, холодний у всяку пору, хоч би як гріли каміни та калорифери, — засмутила його так, ніби він уперше зрозумів свою самотність.

О, як бажав він, щоб ця жінка була його дружиною, а не коханкою! Колись він хотів викрасти її, відібрати в графа, заволодіти нею цілком. А тепер ревнував її до обдуреного чоловіка, що назавжди влаштувався в затишку її дому та в ніжності її обіймів. Дивлячись на неї, він почував, що серце його знову повниться спогадами про минуле, і він хотів їй про це сказати. Справді, він іще дуже кохав її, навіть трохи більше тепер, ніж раніше, а сьогодні — ще набагато більше, як не кохав уже давно, і потреба сказати про це оновлене почуття, що її так порадувало б, навіяла бажання якнайшвидше вирядити дівчину спати, щоб лишитися з графинею на самоті. Схилитися до її колін, покласти на них голову, взяти її за руки, з яких випадуть ковдра для бідних та дерев’яні спиці, а клубок вовни покотиться під крісло, залишаючи за собою розмотану нитку. Він поглядав на годинника й мовчав, гадаючи, що не слід привчати дівчат сидіти вечорами з дорослими.

Кроки порушили тишу сусідньої кімнати, і лакей, просунувши голову, сповістив:

— Пан де Мюзадьє.

Олів’є Бертен, стримуючи лють, потиснув руку інспекторові образотворчих мистецтв, якого йому хотілось схопити за плечі й викинути геть.

У Мюзадьє було повно новин: міністерству загрожувала

криза,'Фаро маркіза де Рокдіана ходили скандальні чутки. Він додав, глянувши на Аннету:

— Розкажу про це згодом.

Графиня підвела очі на годинник і побачила, що незабаром десята.

— Тобі час спати, дитино, — сказала вона Аннеті.

Дівчина мовчки згорнула своє плетиво, змотала вовну,

поцілувала матір у щоки, подала руку чоловікам і хутко пішла, немов полинула, не сколихнувши повітря.

— Ну, який же у вас скандал? — спитала графиня, коли дочка вийшла.

• — Кажуть, ніби маркіз де Рокдіан, що мирно розлучився з дружиною, яка сплачує йому ренту, визнав цю ренту недостатньою й придумав вірний та оригінальний спосіб подвоїти її. Маркізу, за якою доручив він слідкувати, спіймано на місці злочину, і вона мусила відкупитись новою рентою від протокола, що склав поліцейський комісар.

Графиня слухала з цікавістю в очах, згорнувши руки, тримаючи на колінах покинуту роботу.

Бертен, якого тепер, коли Аннета пішла, дратувала присутність Мюзадьє, раптом спалахнув гнівом і обурено, — так наче давно знав про цей наклеп, але не хотів про нього говорити, — заявив, що то гидка брехня, ганебна плітка, яку світським людям не личить ні слухати, ні переказувати. Стоячи біля каміна, він сердивсь і нервував так, мовби ця історія торкалася його особисто.

Рокдіан — його друг, та коли часом і можна закинути йому легковажність, то не можна ні звинувачувати, ні навіть підозрювати його в якомусь справді ницому вчинку.

Мюзадьє, здивований і зніяковілий, оборонявся, відступав і перепрошував.

— Дозвольте, — сказав він, — я 4ув про це зараз у герцогині де Мортмен.

— Хто вам про це розповів? — спитав Бертен. — Мабуть, жінка.

— Аж ніяк — маркіз де Фарандаль.

— Коли він, то мене це не дивує І — роздратовано кинув художник.

Настала мовчанка. Графиня знову почала плести ковдру. Потім Олів’є мовив уже спокійніше:

— Я напевне знаю, що це брехня.

Він не знав нічого, бо вперше чув про цю пригоду.

Зрозумівши небезпеку становища, Мюзадьє вже готував собі відступ і сказав, що має зробити візит Корбелям; аж тут увійшов граф де Гійруа, котрий повернувся з якогось обіду.

Бертен знову сів, засмучений тим, що чоловіка тепер спекатися не вдасться.

— Ви не знаєте, — озвався граф, — про який скандал сьогодні говорять?

А що ніхто не відповідав, то він повів далі:

— Кажуть, що Рокдіан спіймав дружину на зраді й змусив її дуже дорого заплатити за цю необачність.

Тоді Бертен, з жалем на обличчі й тугою в голосі, поклавши руку на коліно де Гійруа, повторив у дружніх і м’яких виразах усе те, що він недавно кинув в обличчя Мюзадьє.

І граф, наполовину переконаний цим, досадуючи, що легковажно переказав непевну, а може, й компрометуючу річ, став виправдуватися своїм незнанням та безневинністю. Адже брехливих і лихих чуток переповідають таки чимало!

Всі присутні зійшлися на тому, що світ обвинувачує, підозрює та обмовляє з надзвичайною легкістю. Всі четверо протягом п’яти хвилин, здавалось, були переконані, що всякі чутки, про які шепочуться, — брехня, що жінки ніколи не мають коханців, яких їм приписують, що чоловіки ніколи не чинять гидот, які їм привинюють, що, зрештою, зовні все виглядає гірше, ніж є насправді.

Бертен, уже не гніваючись на Мюзадьє після приходу де Гійруа, наговорив йому багато приємного, навів його на улюблені теми, розкриваючи шлюз для його красномовності. І граф був задоволений, як людина, що скрізь приносить з собою спокій та згоду.

Двоє лакеїв, безгучно ступаючи по килимах, внесли чайний стіл, де в гарненькому блискучому пристрої парував окріп над блакитним полум’ям спиртівки.

Графиня підвелася, приготувала гарячий напій з обережністю та старанністю, якої навчили нас росіяни, подала одну чашку Мюзадьє, другу — Бертенові, а тоді принесла тарілки з сандвічами, намащеними гусячим паштетом, та з малесенькими австрійськими й англійськими пиріжками.

Граф, підійшовши до пересувного столика, де стояли сиропи, лікери та склянки, приготував грог, потім непомітно вийшов у сусідню кімнату і більш не повертався.

Бертенові, який іще раз лишився віч-на-віч із Мюзадьє, знов закортіло виштовхати геть цього надокучливого гостя, котрий, розійшовдщісь, балакав без упину, сипав анекдотами, повторював чужі дотепи й сам їх вигадував.