Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

Вона всіляко уникала порівнянь з дочкою при денному світлі й шукала їх при лампах, що давали їй перевагу. Коли була стомлена, отже, бліда, старіша, ніж звичайно, вона вигадувала мігрень, пропускаючи під цим приводом бали й вистави, але в ті дні, коли вона почувала себе гарною, то пишалась і з поважною скромністю молодої матері вдавала із себе старшу сестру.

Вона вдягала дочку як молоду жінку — щоб убиратися в такі самі сукні. Це надавало Аннеті занадто поважного вигляду, проте дівчина, в якої чимраз більше проявлялась весела й насмішкувата вдача, носила їх з грайливою граціозністю, стаючи від цього ще милішою. Вона щиро допомагала кокетливим заходам матері, підсвідомо розігрувала з нею ніжні сценки, вміла своєчасно поцілувати її, оповити стан чи показати якимсь рухом, пестощами або дотепною вигадкою, які вони обидві гарні й схожі одна на одну.

Олів’є Бертен, повсякчас бачачи їх укупі, раз у раз порівнюючи, почав їх інколи вже й плутати. Іноді, як дівчина до нього зверталась, а він дивився кудись убік, то мусив питати себе: "Котра це сказала?"

Часто навіть, як вони були самі втрьох у маленькій вітальні із шпалерами в стилі Людовіка XV, Олів’є забавлявся цією плутаниною, як веселою грою. Він заплющував очі й просив їх звертатись до нього з тим самим запитанням — спочатку одну, а потім другу, — а потім змінити порядок, щоб пізнавати їх з голосу. Мати й дочка так вправно силкувались добрати тих самих інтонацій та вимовляти однакові фрази з тим самим наголосом, що він не завпеди відгадував. Вони справді почали говорити однаково, і слуги відповідали: "Так, пані", — дівчині й "Так, панночко", — матері.

Постійно наслідуючи одна одну задля розваги й копіюючи рухи, вони досягли такої подібності в манерах та жестах, що сам пан де Гійруа, побачивши якусь у глибині темної вітальні, раз у раз плутав їх і питав:

— Це ти, Аннето, чи твоя мама?

З цієї природної і вдаваної, справжньої і робленої схожості в душі й серці Бертена зародилося чудне враження подвійної істоти, давньої і нової, дуже знаної і майже не знаної, двох тіл, створених послідовно з тієї самої плоті, враження однієї і тієї самої жінки, що продовжила саму себе, помолодшала й знову стала такою, якою була. І він жив, поділений між ними, стурбований, неспокійний, почуваючи до матері пробуджену пристрасть і сповиваючи дочку невиразною ніяшістю.

Друга частина

І

20 липня. Париж, 11 година вечора.

"Друже, моя мати тільки що померла в Ронсьєрі. Ми виїздимо опівночі. Не приходьте, ми нікого не повідомляємо. Але пожалійте мене й думайте про мене. Ваша Ані"

21 липня, вдень.

"Бідний мій друже, я приїхав би, хоч Ви й заборонили, коли б не звик вважати Вашу волю за наказ. З учорашнього дня я думаю про Вас з гострим болем. Уявляю собі вашу мовчазну подорож, у яку ви вирушили з дочкою та чоловіком в ледве освітленому вагоні, що віз Вас до небіжчиці. Я бачив Вас утрьох під олійною лампою, бачив, як Ви плачете й як ридає Аннета. Бачив, як ви приїхали на вокзал, вирушили каретою в жахливу путь, увійшли в замок у гурті слуг і кинулись сходами до кімнати, до ліжка, де вона лежала, як Ви вперше на неї глянули ft поцілували її схудле застигле обличчя. І я думав про Ваше серце, про Ваше бідне серце — наполовину моє серце, — яке розривається, страждає, душить Вас і мені в цю хвилину завдає болю.

З глибоким жалем цілую Ваші повні сліз очі. Олів’є"

24 липня, Ронсьєр.

"Ваш лист утішив би мене, друже, коли б щось могло мене втішитй в тому страшному горі, яке мене спіткало. Ми поховали її вчора, і відколи її нещасне, мертве тіло покинуло дім, мені здається, що я самотня у всьому світі. Матір любиш, майже не знаючи й не почуваючи, бо це так природно, як саме життя, і глибину коріння цієї любові помічаєш тільки в хвилину вічної розлуки. Жодне інше почуття не можна з цим порівняти, бо всяке інше виникає під час зустрічі, а це — вроджене; всяке інше трапляється нам пізніше випадково в житті, а це живе від першого дня в нашій крові. І потім не тільки саму матір втрачаєш, а й усе наше дитинство наполовину зникає, бо наше маленьке дівоче життя належить їй не менш, ніж нам. Тільки вона його так знала, як ми, й пам’ятала безліч дрібниць того далекого, незначного й дорогого, що було і залишається першим ніжним хвилюванням нашого серця. Тільки їй я могла ще сказати: "Пригадуєш, мамо, той день, коли?.. Пригадуєш, мамо, порцелянову ляльку, що бабуся мені подарувала?.." Ми перебирали вдвох довгі й приємні чотки дрібних, смішних спогадів, яких ніхто на землі, крім мене, вже не знає. Отож якась частина мене самої вмерла, старша й найкраща. Я втратила бідне серце, де ще жила та маленька дівчинка, якою я колись була. Тепер ніхто вже не знає, ніхто не пам’ятає маленької Анни, її коротеньких спідничок, її сміху й примх.

І настане день, либонь, уже й недалекий, коли і я піду, залишаючи одну на світі мою любу Аннету, як покинула мене тепер мама. Як усе це сумно, жорстоко, тяжко! А втім, про це не думаєш, не звертаєш уваги на те, що смерть бере когось щохвилини, як і нас незабаром візьме. Коли б ми це бачили й думали про це, коли б усе те, що перед нами проходить, нас не розважало, не веселило й не сліпило, то й жити не можна було б, ми збожеволіли б від свідомості цього повсякчасного вбивства.

Я така знесилена й пригнічена, що мені незмога щось робити. Вдень і вночі думаю про бідну маму, забиту в ящик, закопану в землю серед поля під дощем, і про те, що її старе обличчя, яке я цілувала з такою радістю, тепер уже не що інше, як страшна і гниюча маса. О, який жах!

Батька я втратила, як тільки вийшла заміж, і не відчула всього цього так, як відчуваю тепер. Так, пожалійте мене, думайте про мене, пишіть мені. Ви мені тепер дуже потрібні!

Анна"

25 липня, Париж.

"Бідний друже!

Ваш сум завдає мені страшного болю. Я також не можу тепер радісно дивитися на життя. Коли Ви поїхали, я лишився самотній, покинутий, без прихильності й притулку. Все мене стомлює, дратує, обридає мені. Я весь час думаю про Вас та про нашу Аннету, почуваю, що Ви обидві далеко, а мені так потрібна Ваша близькість.

Дивна річ, як я почуваю, що ви далеко, і як мені Вас бракує! Ніколи, навіть як був я молодий, Ви не були для мене до такої міри всім, як тепер. Певний час я вже передчував цю кризу, що нагадує сонячний удар на схилі літа. Те, що я почуваю, таке чудне, що мені хочеться Вам розповісти про це. Уявіть собі — я не можу гуляти після Вашого від’їзду. Раніше, і навіть останніми місяцями, я дуже любив блукати сам вулицями, розважатися людьми та речами, втішаючись радістю, з утіхою крокувати по бруку. Я йшов, сам не знаючи куди, аби тільки ходити, дихати повітрям і мріяти. А тепер більше не можу. Тільки вийду, на мене налягає туга, страх сліпця, що загубив свого собаку. Стою тривожний, мов той мандрівець, що збочив із стежки в лісі і мусить вертатись. Париж здається мені порожнім, страшним, неспокійним. Питаю сам себе: "Куди я йду?" І відповідаю*. "Нікуди, бо гуляю". Так от, не можу вже гуляти знічев’я. Сама думка, що я простую невідомо куди, гнітить мене, стомлює й навіює нудьгу. Тоді я правлюся зі своїм тяжким сумом до клубу.

І знаєте чому? Тільки тому, що Вас тут немає. Я впевнений у цьому! Коли Ви в Парижі, даремної прогулянки не буває, бо десь на вулиці я можу зустріти Вас. Я можу скрізь іти, бо Ви скрізь можете бути. Коли Вас не побачу, то можу хоч зустрітись з Аннетою, а вона — це Ваш образ. Ви обидві сповнюєте для мене вулиці надією, надією пізнати Вас, коли Ви здалеку до мене підходитимете, чи коли я здогадуюсь, що це Ви, ідучи слідом за Вами, — і тоді місто стає для мене чарівним, і жінки, постать яких нагадує Вашу, хвилюють моє серце, втягуючи його у вихор вуличного руху, полегшують моє чекання, відганяють нудьгу від моїх очей і збуджують у мене якусь фізичну жадобу бачити Вас.

Ви назвете мене егоїстом, бідний друже, бо я розповідаю про свою самотність, як старий, туркотливий голуб, — а Ви в цей час плачете так скорботно. Даруйте мені, я так звик, щоб Ви пестили мене, — отож, залишившись на самоті, кричу: "Рятуйте!"

Цілую Вам ноги, щоб Ви пожаліли мене.

Олів’є"

ЗО липня, Ронсьєр.

"Друже!

Дякую за листа. Мені так треба знати, що Ви мене кохаєте! Я пережила страшні дні. Часом думала, що туга вб'є й мене. Ця туга давила мені на груди каменем, чимдалі важчим, гнітила мене й душила. Лікар, якого покликали, аби заспокоїти нервові напади, що бували в мене по чотири й п'ять разів на день, впорскнув мені морфію, і я мало від цього не збожеволіла, а через спеку, що в нас стоїть, мене опанувало збудження, яке доходило до марення. Заспокоїлась я трохи в п'ятницю після великої грози. Треба сказати Вам, що після похорону я зовсім не плакала, а під час урагану, наближення якого мене схвилювало, я зненацька відчула, що з очей моїх поволі потекли дрібні, пекучі сльози. О, які ж болісні ці перші сльози! Вони шматували мене, мов пазурі, і горло у мене так стиснулось, що я не могла навіть дихати. Потім сльози стали частіші, більші, тепліші. Вони точились з моїх очей, немов із джерела; їх було так багато, що моя хустка геть змокріла, і треба була брати другу. Отак величезна брила болю немов пом'якшала, розтопилась і витекла очима.

Відтоді я плачу з ранку до вечора — і це мене рятує. Якби не можна було плакати, то залишилося б тільки збожеволіти або вмерти. Я теж тут дуже самотня. Чоловік їздить по околицях і я попросила, щоб він брав Аннету з собою, аби трохи розважити й заспокоїти її. Вони їдуть за вісім-десять льє від Ронсьєра, каретою чи верхи, і вона вертається до мене розрум’янена, дарма що сумує, і очі її блищать яшттям, збуджені степовим повітрям та їздою. Як гарно бути в таких літах! Гадаю, що ми лишимося тут ще два-три тижні, потім, хоч і буде лише серпень, повернемось до Парижа з відомої Вам причини.

Посилаю Вам усе, що лишилось від мого серця.

Ані"

4 серпня, Париж.

"Не можу далі, любий друже, Вам треба вернутись, бо зі мною, певно, щось станеться. Питаю сам себе, чи не хворий я, — така огида бере до всього, що я давно вже звик робити з певною втіхою або з байдужою покорою. Передусім, у Парижі така спека, що кожна ніч — це вісім чи дев’ять годин турецької лазні.