Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

Широкі, прекрасні панно блякло-блакитного шовку із старовинними малюнками, обрамлені в білі з золотом багети, мінились при світлі ламп та люстр яскравим і ніжним сяйвом.

Портрет графині, роботи Олів’є Бертена, що висів на видноті, здавалось, сповнював життям усе помешкання, — так наче в самому повітрі витали усмішка молодої жінки, принада її погляду, чари її білявого волосся. І стало майже звичаєм, якимсь світським обрядом, — подібно до того, як хрестяться, входячи до церкви, — щоразу зупинятися перед портретом і осипати компліментами оригінал.

Мюзадьє ніколи не проминав цієї нагоди. Його думка, як уповноваженого від держави знавця, була рівнозначна офіційній експертизі, і він мав за свій обов'язок часто й переконано підкреслювати перевагу цього портрета.

— Справді,— сказав він, — це найкращий із усіх сучасних портретів, що я знаю. Він сповнений чудового життя.

Граф де Гійруа, звикнувши до постійних похвал цьому полотну і переконаний у тому, що він володіє шедевром, теж підійшов ближче, щоб підігріти захоплення Мюзадьє, і за хвилину чи дві вони перебрали всі стерті технічні формули, вихваляючи видимі й приховані якості картини.

Усі звернуті до стіни очі, здавалось, палали захопленням, а Олів’є Бертен, хоч і звик до похвал і звертав на них стільки ж уваги, як на питання про здоров’я під час випадкової зустрічі на вулиці, вирівняв, проте, лампу з рефлектором, що освітлювала портрет і з вини слуг висіла криво.

Потім усі посідали, і герцогиня сказала графові, що підійшов до неї:

— Мабуть, мій небіж заїде по мене й буде радий випити у вас чашку чаю.

З деякого часу їхні бажання збігалися, і вони їх взаємно відгадували, хоч досі й не повідали їх одне одному навіть натяком.

Брат герцогині де Мортмен, маркіз де Фарандаль, майже зовсім розорившись на грі, розбився на смерть, упавши з коня, і залишив вдову та сина. Цього, тепер уже двадця-тивосьмилітнього молодика, вважали одним із наймодні-ших диригентів котільйону в Європі; його іноді запрошували до Відня та Лондона, щоб прикрасити придворні бали кількома турами вальсу; зоставишся майже без статку, завдяки своєму становищу, походженню, імені та родинним зв’язкам мало не з королівськими родами, він тепер належав до найулюбленіших та найбажаніших людей у Парижі.

Цю ще зовсім молоду славу, яку він здобув, танцюючи на балах і займаючись спортом, треба було закріпити і, після вигідного, дуже вигідного шлюбу, змінити світські успіхи на політичні. Ставши депутатом, маркіз зробився б опорою майбутнього трону, одним із королівських радників і одним із лідерів партії.

Добре обізнана герцогиня знала про величезний маєток графа де Гійруа, що обережно нагромаджував багатство, оселившись у простому поменшанні, тим часом, як він міг би жити по-великопанськи в найкращому особняку Парижа. Вона знала про його завжди щасливі спекуляції, про тонкий нюх у фінансових справах, про його участь у найприбутковіших підприємствах, закладених за останнє десятиріччя, і їй спало на думку одружити свого небожа з дочкою нормандського депутата, якому цей шлюб додав би величезного впливу в аристократичному оточенні спадкоємців корони. Гійруа, сам вигідно одружившись та спритно збільшивши свою особисту маєтність, виношував тепер нові честолюбні плани.

Він вірив у повернення короля, і йому хотілось у відповідний час використати це якомога краще.

Як звичайний депутат, він мало що важив. А як тесть маркіза де Фарандаль, предки якого були вірними й визначними прихильниками французького королівського дому, він висувався в перші ряди.

Навіть більше — дружба герцогині з його дружиною надавала цій спілці характеру дуже цінної близькості, і, боячись, що маркіз може зустріти й уподобати якусь іншу дівчину, граф викликав дочку, аби прискорити події.

Пані де Мортмен, здогадуючись про його плани, мовчки їм сприяла, і навіть сьогодні, хоч її не попередили про раптове повернення Аннети, порадила небожеві зайти до подружжя Гійруа, щоб вій потроху призвичаювався входити до цього дому.

Цього разу граф та герцогиня вперше заговорили натяками про свої бажання, і коли вони прощалися, угоду про спілку було укладено.

В другому кутку вітальні сміялись. Пан де Мюзадьє розповідав баронесі де Корбель про прийом президентом республіки якихось представників негритянського посольства. Але в цю мить доповіли про приїзд маркіза де Фарандаль.

Ввійшовши, він спинився на порозі. Звичним і швидким рухом він вставив монокль у праве око і затримав його на мить, немов хотів розглянути вітальню, до якої заходив, а може, й для того, щоб присутні розглянули його та відзначили його появу. Потім непомітним рухом щоки та брови він скинув скельце, що висіло на чорному шнурку, швидко підійшов до пані де Гійруа й поцілував її простягнуту руку, дуже низько вклонившися. Поцілував він руку і своїй тітці, а з іншими привітався за руку, переходячи від одного до другого з витонченою невимушеністю.

Це був високий молодик з русявими вусами, вже лисий, з офіцерською виправкою та манерами англійського спортсмена.

Почувалось, що він із тих людей, які працюють головою менше, ніж іншими частинами тіла, і люблять тільки такі вправи, в яких розвиваються фізична сила та спритність. Проте він був освічений, бо повсякчас вивчав, напружуючи розум, усе те, що могло йому бути корисним надалі: історію, з якої старанно зазубрював дати, не заглиблюючись у суть подій, та елементарні поняття з політичної економії, потрібні депутатові, абетку соціології, відповідно до вимог панівних класів.

Мюзадьє шанував його й говорив: "З нього буде видатна людина". Бертен віддавав належне його вправності та силі. Вони відвідували один і той же фехтувальний зал, часто вкупі полювали і їздили верхи в Ліс. Завдяки спільним смакам між ними виникла приязнь, той інстинктивний масонський зв'язок, що виникає між двома чоловіками, коли вони ведуть розмову на якусь обом приємну тему.

Маркіза познайомили з Аннетою де Гійруа, і в нього враз виникла підозра щодо тітчиних планів. Уклонившися, він оглянув дівчину швидким поглядом знавця.

Він визнав, що вона мила й до того ж багато обіцяє; за своє життя він диригував стількома котільйонами і так добре знався на дівчатах, що міг майже за мить угадати в них майбутню красу, як дегустатор, що куштує молоде вино.

Перемовившись з Аннетою кількома незначними фразами, маркіз сів коло баронеси де Корбель, аби упівголоса поплескати язиком і з нею.

Гості рано попрощалися. Аннета лягла спати, лампи погасли, слуги розійшлись по своїх кімнатах, тільки граф де Гійруа, походжаючи по вітальні, освітленій лиш двома світами, ще довго розповідав графині, яка дрімала в кріслі, про свої плани, обмислював усілякі комбінації, шанси, застереження.

Було пізно, коли, дуже вдоволений вечором, він нарешті пішов, шепочучи:

— Ну, справу, здається, облагоджено.

III

"Коли ви прийдете, друже? Я не бачила вас уже три дні, а мені здається, що це так давно. З дочкою у мене багато турбот, але ви знаєте, що без вас я вже не можу жити".

Художник, який креслив олівцем ескізи, все шукаючи нового сюжету, прочитав записку графині, потім, висунувши шухляду письмового стола, поклав її на купу інших листів, які зібрались від початку їхнього кохання.

Завдяки вільності світського життя вони звикли бачитись мало не щодня. Час від часу вона приходила до нього, і, не заважаючи йому працювати, просиджувала годину або дві в кріслі, де колись позувала. Але, боячись привернути увагу слуг, вона вважала за краще для таких щоденних побачень, для цієї дрібної монети кохання, приймати його в себе або зустрічатись десь у салоні.

Вони заздалегідь домовлялися про ці зустрічі, які пан де Гійруа вважав за дуже природні.

Щонайменше двічі на тюкдень Бертен обідав у графині з кількома друзями, щопонеділка він заходив до її ложі в опері; потім вони ще призначали побачення в якомусь домі, де ніби випадок зводив їх завжди водночас. Він знав, коли вона ввечері буває вдома, і заходив на чашку чаю, почуваючи себе біля неї як удома, — такою теплою, затишною і надійною була ця давня прихильність. Він так звик зустрічатись де-небудь із нею, бути біля неї хоч кілька хвилин, обмінюватися з нею кількома словами та думками, що відчував постійну потребу бачити її, хоч любовний його шал давно вже погас.

Потреба бути в сім’ї, у повному життя, багатолюдному будинку, обідати за великим столом, проводити вечори в невтомних розмовах із давніми знайомими, — та потреба зв’язку, дотику й близькості, що таїться в кожному людському серці й жене старого парубка по друзях із дому до дому, де він влаштовується, як у сім’ї, зміцнювала силою егоїзму його прихильність. У тому домі, де його любили, пестили, де він усе знаходив, він міг, крім того, спочити й поніжити свою самотність.

Три дні він не бачив своїх друзів, яким приїзд дочки, мабуть, завдав чималого клопоту, і вже нудився, трохи навіть сердивсь, що вони досі не покликали його, однак вважав не зовсім скромним потурбувати їх.

Він схопився, прочитавши листа, мов від удару батога. Була третя година пополудні. Бертен вирішив негайно піти до графині, щоб застати її ще вдома.

На дзвінок з’явився лакей.

— Яка погода, Жозефе?

— Дуже добра, пане.

— Чи тепло?

— Так, пане.

— Білий жилет, синій піджак, сірий капелюх.

Він завжди одягався дуже елегантно, і хоч кравець шив йому одежу дуже скромного стилю, вже з того, як він носив її, як ходив, стягнувши живіт білим жилетом і зсунувши трохи назад високий фетровий капелюх, можна було відразу впізнати художника й холостяка.

Коли Бертен прийшов до графині, йому сказали, що вона збирається на прогулянку в Ліс. Він був невдоволений і почав чекати.

Як звичайно, він ходив туди й сюди, — від крісла до крісла, від вікон до стін, — по вітальні, затемненій портьєрами. На легких столиках з позолоченими ніжками були розкидані в удаваному безладді різні непотрібні дрібнички, гарненькі й дорогі: старовинні скриньки з різьбленого золота, табакерки з мініатюрами, статуетки з слонової кості, новітньої роботи штучки з матового срібла, кумедні, але водночас суворі, з ознаками англійського стилю, малесенька кухонна плитка і на ній кицька, що п’є з каструлі, скринька для цигарок у формі великої хлібини, кавник, щоб класти сірники, а в окремому футлярі повний набір коштовностей для ляльки: намисто, обручки, каблучки, брошки, сережки з діамантами, сапфірами, рубінами та смарагдами, — мікроскопічна фантазія, що її створили, здавалося, руки ювелірів Ліліпути.

Час від часу він торкався якоїсь речі, що сам подарував колись на те чи інше родинне свято, брав її, крутив у руках, дивився на неї з мрійною байдужістю, потім клав на місце.

В кутку на одноногому столику круглої канапки лежало декілька книжок, пишно оправлених, але мало коли читу-ваних.