Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

Ніхто, крім Олів’є Бертена, не знав про приїзд Аннети де Гійруа, і коли дівчина з’явилась поруч матері, яка здалеку здавалась майже такою ж свіжою, навіть кращою, бо як квітка, що повністю розцвіла, вона ще не втратила блиску, а дочка, як пуп’янок, що тільки починає розпускатись, тільки починала гарнішати, — всі замішувалися ними.

Герцогиня захоплено плескала в долоні, вигукуючи:

— Боже, які вони чарівні та втішні поруч! Гляньте-но, пане де Мюзадьє, які ж вони схожі!

Почали порівнювати, і відразу ж думки розділилися. Мюзадьє, Корбелі та граф де Гійруа твердили, що графиня й дочка схожі лише кольором обличчя, волоссям, а найбільше очима, що були однаковісінькі, з чорними цяточками, немов дрібнесенькими краплями чорнила, що впали на блакитний ірис. Але згодом, коли дівчина стане жінкою, схоисість ця майже зовсім зникне.

А на думку герцогині та Олів’є Бертена, вони були дуже схожі, і єдина різниця між ними — це літа.

— Як же вона за три роки змінилась! — сказав художник. — Не впізнав би я її. Я навіть тепер не наважусь говорити їй "ти".

— Ото ще! — засміялась герцогиня. — Хотіла б я побачити, як ви Аннету на "ви" кликатимете.

Дівчина, під боязко пустотливим виглядом якої почувалась майбутня жвавість, зауважила:

— Це я вже не насмілюся говорити "ти" панові Бер-тену.

— Збережи цю кепську звичку, дозволяю тобі,— усміхнувшись, мовила мати. — Ви швидко поновите знайомство.

Але Аннета похитала головою.

— Ні, ні! Мені ніяково буде.

Герцогиня, поцілувавши дівчину, з цікавістю, як знавець, розглядала її.

— Малятко, ану поглянь-но на мене! Авжеж, у тебе такий самий погляд, як і в матері. Через якийсь час, коли в тебе буде більше блиску, ти станеш гарненькою. Тобі треба поповніти, не багато, але трохи треба. Ти худенька.

— О, не кажіть їй цього! — вигукнула графиня.

— А чому?

— Так приємно бути худенькою! Я сама хочу схуднути.

Але пані Мортмен обурилась, забуваючи, в запалі гніву,

про присутність дівчини:

— Завжди ви про одне і те ж! У вас і досі з моди не виходять кістки, бо їх легше одягти, ніж тіло! А я з покоління товстих жінок! Тепер усе. худенькі пішли! Це нагадує мені єгипетських корів! Не розумію чоловіків, що захоплюються вашими кістками. За мого часу вони вимагали дечого кращого.

Вона замовкла, викликавши у всіх усмішку, потім додала:

— Подивись на свою матір, малятко, вона дуже гарна, якраз у міру, бери з неї приклад.

Перейшли до їдальні. Коли посідали до столу, Мюзадьє знову повернувся до суперечки.

— А я кажу — чоловіки повинні бути худі, бо вони створені для вправ, що потребують спритності та влучності й несумісні з черевцем. Жінки — то інша річ. А ви як гадаєте, Корбелю?

Корбель зніяковів, тому що герцогиня була надто повна, а дружина його аж занадто худа, але баронеса врятувала чоловіка — рішуче висловилась за стрункість. Рік тому вона сама мусила боротись проти загрози поповнішати і швидко з цим упоралась.

Пані де Гійруа спитала:

— Скажіть, як ви цього досягли?

І баронеса стала пояснювати способи, яких вживають тепер усі елегантні жінки. За їдою нічого не п’ють. Тільки через годину після обіду дозволяють собі випити чашку дуже гарячого, як окріп, чаю. Це всім допомагає. Вона навела декілька яскравих прикладів того, як огрядні жінки за три місяці зробилися тонші від леза ножа.

— Боже, яке ж безглуздя отак себе мучити! — розпачливо вигукнула герцогиня. — Ви нічого-нічогісінько не любите, навіть шампанського. Слухайте, Бертене, що ви думаєте про це, як художник?

— Господи, пані, я художник і можу драпірувати, тому мені байдуже! Коли б я був скульптором, то, либонь, і ремствував би.

— А як чоловік, що ви ставите вище?

— Я?.. Повняву, проте елегантну жінку, те, що моя куховарка називає добрим, пухким курчатком. Воно не жирне, але м’ясисте й ніжне.

Всі засміялися, але графиня недовірливо глянула на дочку й прошепотіла:

— Ні, бути худою чудово, худі жінки не старіють.

Ця думка знову викликала суперечку й поділила товариство. Проте всі майже погодились, що дуже повним особам не слід надто швидко худнути.

Це був привід, щоб зробити огляд знайомих світських жінок і ще раз обмінятися думками про їхню елегантність, шик та красу. Мюзадьє вважав біляву маркізу де Льокріст чарівною, а Бертен вихваляв чорняву пані Мандельєр з низьким чолом, темними очима, величеньким ротом та блискучими зубами.

Він сидів поруч з дівчиною і, зненацька обернувшись до неї, сказав:

— Слухай уважно, НанетоІ Все, що ми зараз говоримо, ти будеш чути принаймні раз на тиждень, аж поки постарієш. За тиждень ти знатимеш напам’ять усе, що думають у світі про політику, про жінок, про театральні вистави тощо. Тобі доведеться лише час від часу міняти імена людей та назви творів. Коли ти вислухаєш нас усіх, як ми висловлюємо й захищаємо наші погляди, вибереш собі один із тих, якого треба триматися, і потім тобі вже ніколи не треба буде ні про що думати — ти будеш тільки спочивати.

Дівчина, не відповідаючи, подивилась на нього лукавим поглядом, у якому світився молодий, жвавий розум, стримуваний, але готовий вирватись на волю.

Однак герцогиня та Мюзадьє, що перекидалися словами, як м’ячем, одними й тими самими, хоч і не помічали цього, заперечили в ім’я людської думки та діяльності.

Тоді Бертен почав доводити, який мізерний, нікчемний, вузький розум у світських людей — навіть дуже освічених, — які убого обгрунтовані погляди, які неуванені й байдужі вони до духовного життя, які нестійкі та непевні в них смаки.

Художник, охоплений тим напівправдивим, напівштуч-ним обуренням, яке викликає спочатку бажання бути красномовним, а потім раптом виливається в ясні міркування, звичайно затемнені благодушністю, твердив, що люди, які заклопотані в житті тільки візитами та обідами в місті, неминучою силою фатуму стають легкими й милими, але банальними істотами, яких не хвилюють ні турботи, ні переконання, ні надмірні жадання.

Він доводив, що в них немає нічого глибокого, палкого, щирого, що їх духовна культура нікчемна, а вченість їхня — не більше, ніж зовнішній лоск, і живуть вони, зрештою, як манекени, що видають себе за обраних людей або копіюють їхні жести, — тим часом, як анітрохи на тих людей не схожі. Він говорив, що чахле коріння їхніх інстинктів вросло в грунт умовностей, а не в дійсність, і тому вони нічого не люблять по-справжньому, що сама розкіш їхнього існування слугує тільки для вдоволення пихи, а не для заспокоєння витончених потреб тіла, бо їдять вони погано, й п’ють кепське вино, хоч і дорого за нього платять.

— Вони живуть, — казав Бертен, — поряд з усім, але нічого не бачать і ні в що не вникають; поруч з наукою, якої не знають; поруч з природою, яку не вміють спостерігати; поруч із щастям, бо самі вони не здатні палко захоплюватись; вони не помічають краси світу й мистецтва, про яку говорять, і навіть не вірять у неї, бо їм невідоме захоплення радощами життя та духовною творчістю. Вони нездатні полюбити що-небудь так, щоб ця любов заповнювала все їхнє існування, неспроможні зацікавитись чим-не-будь так, щоб їх осяяла радість розуміння.

Барон де Корбель визнав за свій обов’язок боронити вище суспільство.

Він узявся за це, наводячи ті необгрунтовані, але незаперечні докази, що тануть перед здоровим розумом, як сніг від вогню, і яких не можна збагнути, — безглузді, але урочисті докази сільського кюре, що доводить існування Бога. Наприкінці він порівняв світських людей з перегоновими кіньми, що, правду кажучи, не приносять ніякої користі, проте підтримують славу кінського роду.

Зніяковівши перед таким противником, Бертен спочатку зневажливо й ввічливо мовчав. Та раптом глупство барона вкинуло його в гнів і, урвавши його промову, він якн ай докладніше розповів, як минає життя добре вихованої світської людини від ранку до вечора.

Тонко схоплені подробиці змальовували напрочуд комічну постать. Всі так і бачили перед собою цього пана: як він одягається за допомогою лакея, висловлює кілька загальних думок перукареві, що прийшов його поголити, як, вирушаючи на ранкову прогулянку, розпитує конюхів про здоров’я коней, як гаруює по алеях Лісу з єдиною метою — вітатись і відповідати на привітання знайомих, — як снідає вдвох із дружиною, що теж виїздила каретою і тепер називає йому всіх, кого вранці бачила, як ходить до вечора з вітальні до вітальні, щоб нагострити свій інтелект у спілкуванні з людьми свого кола, обідає у якогось принца, де обговорюють становище Європи, і кінчає нарешті вечір у балетному фойє чи а, опері, де його боязкі нахили стати марнотратником життя безневинно задовольняються самим лише виглядом непристойного місця.

Портрет був такий правдивий і ні для кого не образливий, що за столом не вщухав сміх. Огрядна герцогиня вся тряслась від ледве стримуваного бажання зареготати і перса її злегка здригалися. Нарешті вона мовила:

— Ні, це справді дуже смішно, ви мене уморите!

— О пані, в світі від сміху не вмирають, — збуджено відповів Бертен. — Там ледве-ледве посміхаються. З люб’язності, задля доброго тону прикидаються, що їм весело. Досить добре імітують гримасу, а не суть. Підіть у народні театри — отам ви побачите, як люди сміються. Підіть до міщан, коли вони веселяться, — і ви побачите, як регочуть прості люди. Підіть у казарми — отам побачите, як люди регочуть, аж за боки беруться, аж корчаться на ліжках, дивлячись на витівки спритника-штукаря. А в наших салонах тільки кривлять уста. Кажу ж вам — тут усе фальшиве, навіть сміх.

— Даруйте, ви надто суворі! — спинив його Мюзадьє.— А самі, мій любий, здається, не зневажаєте світу, з якого так гостро глузуєте.

Бертен усміхнувся.

— Я люблю його.

— Як же це так?

— Я себе трохи зневажаю, як метиса сумнівного походження.

— Все це хизування, — сказала герцогиня.

А коли Бертен став запевняти, що не хизується, вона припинила суперечку, заявивши, що всі художники люблять робити з мухи слона.

Тоді зав’язалась загальна розмова, банальна й лагідна, дружня й обережна, торкаючись всього потроху, а що обід кінчився, то пані де Гійруа зненацька вигукнула, показуючи на повні склянки, що стояли перед нею:

— Ну, ось я нічого не пила, нічогісінько, ані краплини — побачимо, чи схудну!

Герцогиня, розсердившись, хотіла примусити її випити хоч кілька ковтків мінеральної води; але все було марно, і вона закричала:

— Ох дурненька, дочка її з розуму зведе! Прошу вас, Гійруа, не дозволяйте своїй дружині робити дурниць.

Граф, пояс тою чи Мюзадьє систему винайденої в Америці механічної молотарки, нічого не чув.

— Про яку дурницю ви кажете, герцогине?

— Про її безглузде бажання схуднути.

Він подивився на дружину прихильним, байдужим поглядом.

— Я не звик їй суперечити.

Графиня підвелася, спираючись на руку свого сусіда, граф запропонував руку герцогині, і всі перейшли до великої вітальні, бо будуар при їдальні призначався для денних прийомів.

Це була величезна, дуже світла кімната.