Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан
Смертежери, очевидно, нічого не бачили.
— Я точно щось чув, — завагався Якслі. — Звір, мабуть, що скажеш?
— Той причмелений Геґрід тримав тут повно різних почвар, — відповів, озираючись, Дологов.
Якслі зиркнув на годинник.
— Час майже скінчився. Поттер мав годину. Вже не прийде.
— Він був певний, що прийде! Він не зрадіє.
— Краще вертаймося, — сказав Якслі. — Послухаємо, що далі робити.
Вони з Дологовим розвернулися й подалися вглиб лісу. Гаррі пішов за ними, знаючи, що вони його виведуть саме туди, куди треба. Скоса глянув на батьків, і мама йому всміхнулася, а тато підбадьорливо кивнув головою.
Ішли всього кілька хвилин, і ось Гаррі помітив попереду світло. Якслі з Дологовим вийшли на галявину, де, як упізнав Гаррі, колись жив потворний Араґоґ. Рештки його величезної павутини ще збереглися, а от зграю нащадків, яких він наплодив, смертежери погнали звідси воювати на їхньому боці.
Посеред галявини палахкотіло вогнище, в його мерехтливому світлі видно було юрбу мовчазних і пильних смертежерів. Дехто й досі був у масках і каптурах, а дехто вже відкрив обличчя. Трохи поодаль сиділо двоє велетів, кидаючи позад себе здоровенні тіні. Обличчя в них були жорстокі і мовби грубо витесані з каменю. Гаррі побачив Фенріра, що тинявся по галявині, гризучи свої довжелезні кігті. Білявий здоровило Роул мацав закривавлену губу. Побачив Луціуса Мелфоя, розбитого й охопленого жахом, і Нарцису з запалими й повними страху очима.
Усі погляди були звернуті до Волдеморта, що стояв, схиливши голову й склавши білі руки на бузиновій паличці. Могло здатися, що він комусь молився або щось подумки рахував, і Гаррі, що стояв тихенько на краю галявини, стрілила в голову абсурдна думка про дитину, що лічить до п'яти у грі в хованки. За Волдемортовою головою, наче потворний ореол, звивалася кільцями у летючій зачарованій клітці величезна змія Наджіні. Коли до кола підступили Дологов і Якслі, Волдеморт підняв голову.
— Його ніде не видно, володарю, — повідомив Дологов.
Волдемортове лице не змінилося. Червоні очі палали у відблисках вогню. Він покрутив довжелезними пальцями бузинову паличку.
— Володарю...
Заговорила Белатриса. Вона сиділа найближче до Волдеморта, була розпатлана, із закривавленим лицем, хоч загалом неушкоджена.
Волдеморт підняв руку, зупиняючи її, і вона вмовкла, захоплено й благоговійно дивлячись на нього.
— Я думав, що він прийде, — прорік Волдеморт своїм високим чітким голосом, не зводячи очей з язиків полум'я. — Я сподівався, що він прийде.
Усі мовчали. Вони, здається, були перелякані не менше за Гаррі, чиє серце так билося об ребра, наче вирішило втекти з цього тіла, яким він усе одно мав пожертвувати. Його руки спітніли, коли він скинув з себе плащ-невидимку і запхав його під мантію разом з чарівною паличкою. Щоб не було спокуси вступити у двобій.
— Здається, я... помилився, — сказав Волдеморт.
— Не помилився.
Гаррі сказав це якомога голосніше, зібравши в кулак усю свою волю. Він не хотів видати свій страх. Воскресальний камінь вислизнув з онімілих пальців, і краєм ока він побачив, як зникли батьки, Сіріус і Люпин, коли він ступив наперед, на світло вогнища. У цю мить відчув, що ніхто й ніщо вже не має значення, крім Волдеморта. Залишилися тільки вони вдвох.
Ця ілюзія розвіялась так само швидко, як і з'явилася. Заревіли велети, смертежери зірвалися на ноги, залунали крики, охкання, навіть регіт. Волдеморт закляк на місці, однак його червоні очі знайшли Гаррі й дивилися, як він підходить, і ось їх уже не розділяло нічого, крім вогню.
І тут хтось закричав...
— ГАРРІ! НЕ ТРЕБА!
Він озирнувся. Геґрід, скручений і прив'язаний до дерева на краю галявини, розпачливо рвався всім своїм великим тілом, аж тряслося гілля над головою.
— НІ! НЕ ТРЕБА! ГАРРІ, ТИ ШО?!
— ТИХО! — гаркнув Роул, махнув чарівною паличкою — і Геґрід затих.
Белатриса, зірвавшись на ноги, напружено поглядала то на Волдеморта, то на Гаррі, а її груди пришвидшено підіймалися й опускалися. Усі заклякли, окрім вогню і змії, що звивалася кільцями в блискучій клітці за Волдемортовою головою.
Гаррі відчував на грудях свою чарівну паличку, але не робив жодної спроби її вийняти. Він знав, що змію добре захищено, і розумів, що й не встигне ще націлити чарівну паличку на Наджіні, як у нього влучить з півсотні заклять. Тож Волдеморт і Гаррі й далі дивилися один на одного, тільки Волдеморт трохи нахилив убік голову, оцінюючи хлопця, що стояв перед ним, і дивно безрадісна посмішка скривила його безгубий рот.
— Гаррі Поттер, — вкрадливо сказав він. Його голос зливався з шелестом вогню. — Хлопець, що вижив.
Ніхто зі смертежерів не ворухнувся. Вони чекали. Усі і все чекало. Геґрід пручався на дереві, Белатриса важко дихала, а Гаррі несподівано подумав про Джіні, про її палкий погляд, про смак її вуст на його губах...
Волдеморт підняв чарівну паличку. Голова його все ще була схилена набік, наче в допитливої дитини, якій цікаво знати, що буде далі. Гаррі подивився прямо в ці червоні очі, воліючи, щоб усе відбулося зараз, швидко, поки він ще стоїть на ногах, поки він ще панує над своїми почуттями і не виказує свого страху...
Він побачив, як ворухнувся рот і спалахнуло зелене світло, а тоді все зникло.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —
Кінґс-Крос
Він лежав долілиць, слухаючи тишу. Був абсолютно сам. Ніхто за ним не стежив. Нікого не було. Він навіть не мав певності, що сам там був.
Через якийсь час, якщо взагалі можна було говорити про час, до нього дійшло, що він існує, що він щось більше, ніж безтілесна думка, бо він лежав, безумовно, лежав на якійсь поверхні. Отож він мав чуття дотику, і те, на чому лежав, теж існувало.
Майже одразу після того, як дійшов такого висновку, Гаррі усвідомив, що абсолютно роздягнутий. Був упевнений у своїй цілковитій самотності, тому це не надто його схвилювало, радше трохи заінтригувало. Стало цікаво, чи він тільки відчуває на дотик, чи може й бачити? Розплющив очі, і в такий спосіб пересвідчився, що вони в нього є.
Він лежав у яскравій імлі, зовсій не схожій на звичайний туман. Усе навколишнє не було сховане за цією імлистою мрякою. Радше, ця мряка ще не сформувалася в оточення. Підлога, на якій він лежав, сприймалася білою — не теплою й не холодною, вона просто була — щось пласке й невиразне, на чому можна було бути.
Він сів. Виявилось, що тіло неушкоджене. Торкнувся лиця. Окулярів він уже не носив.
Тоді дивний шум долинув до нього крізь несформовану порожнечу, яка його оточувала: м'яке й неголосне тупання чогось, що чапало, крутилося й пручалося. Це були звуки жалісливі і водночас трохи непристойні. Гаррі відчув певну незручність, немовби підслуховував щось приховане й ганебне.
Уперше йому захотілося бути вдягнутим.
Ледве бажання виникло в голові, як неподалік з'явилася мантія. Він її взяв і накинув на себе: вона була м'яка, чиста й тепла. Було щось надзвичайне в тому, як вона з'явилася — просто так, у ту ж мить, як він забажав...
Він зіп'явся на ноги і роззирнувся. Може, це була якась величезна кімната на вимогу? Що довше він дивився, то більше починав бачити. Високо вгорі виблискував під сонцем великий скляний купол. Можливо, це був палац. Скрізь панувала тиша й непорушність, окрім того дивного тупання і скиглення, що долинало з імли десь неподалік...
Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на очах. Широкий відкритий простір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім...
Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу дитину, що скрутилася калачиком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стільцем, де хтось її покинув, запхав, щоб не бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.
Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хотів до неї підходити. Проте підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але вона викликала в нього відразу.
— Ти нічим не допоможеш.
Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій темно-синій мантії.
— Гаррі. — Він широко розставив руки — білі, цілі й неушкоджені. — Ти чудовий. Ти відважний, ти хоробрий. Пройдімося.
Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам'ятав. І все ж...
— Але ж ви мертві, — сказав Гаррі.
— О, так, — буденно підтвердив Дамблдор.
— Тоді... я теж мертвий?
— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.
Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.
— Ні? — перепитав Гаррі.
— Ні, — підтвердив Дамблдор.
— Але ж... — Гаррі машинально підняв руку до шраму-блискавки. Його, здається, не було. — Але ж я мав загинути... я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!
— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було найсуттєвішим.
Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.
— Поясніть, — попросив Гаррі.
— Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив кінчики пальців.
— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так?
— Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!
— Тому та частинка його душі, що була в мені...
Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі.
— ...зникла?
— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.
— Але тоді...
Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.
— Що це таке, пане професоре?
— Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, — відповів Дамблдор.
— Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, — знову почав Гаррі, — і ніхто цього разу не загинув, захищаючи мене...
