Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

- Василь Оганезович! – дійсно по-котячому протягнув Котовський. – Радий знову зустрітись!

- Данило Сергійович, - видавив з себе посмішку більш ніж знайомий мені Бурий. – Ви все-таки прибули… О, з вашою прекрасною супутницею!

Дружиною Котовського він мене не назвав, і добре – тому у інших були б нові питання. Але зате з повагою взяв мене за руку і навіть поцілував в зап'ясток, викликаючи асоціацію з підробним дворянством. Все-таки, що б не робив Барчинський, я все одно не бачила в ньому нічого підходящого для статусу інтелігентної людини. А вже діти його…

Поруч з чоловіком стояла Валентина. На щастя, обійшлось без обіймів та поцілунок, тільки посміхнулась мені та штовхнула ледь помітно свого чоловіка ліктем під ребра, нагадуючи йому про те, що він знаходиться в публічному місці і до сторонніх жінок торкатись не повинен.

- Познайомтесь, - тим часом забурмотів Бурий, повертаючись до інших співрозмовників. – Це Данило Котовський, наш сьогоднішній переможець. Ольга…

Я вимушено посміхнулась, відчуваючи на собі оцінюючи погляди жінок і якісь брудно-схвальні – чоловіків. Стало чомусь неприємно.

Тим не менш, мої почуття в ту мить ніякого значення не мали. Правила гарного тону вимагали, щоб я стояла поруч з Данилом, посміхалась його суперникам і прикидалась, наче мені приємно з ними спілкуватись. Але мені чомусь здавалось, що ми з цими людьми відчували взаємну неприязнь.

Розмови плавно перейшли від проекту на якесь фінансування, в якому я нічого не розуміла, і я обережно торкнулась руки Данила.

- Я відійду? Хочу зробити ковток води.

- Звісно, - кивнув Котовський. – Ось там напої, - він кивнув на фуршетний стіл.

Насправді, мені зовсім не хотілось пити. Але це був привід відійти в сторону і трохи прийти в себе.

Відійти далеко мені не вдалось. Я зупинилась біля столу, взяла в руку бокал шампанського, але навіть жодного ковтка не зробила, прислухавшись до розмов якихось двох жінок, що стояли недалеко.

- Ніде раніше її не бачила, - промовила вона, явно говорячи про мете. – Цікаво, це чиясь багатенька донька або просто коханка на кілька днів?

Я відчула, що червонію. Бажання втекти стало сильнішим. Невже однієї появи на людях достатньо для того, щоб про нас вже поповзли плітки? Чи в мене надто розігралась фантазія, і насправді ця жінка говорила про когось другого?

Я не встигла прислухатись до відповіді: відчула, що до мене підійшов Котовський. Дивно, але навіть обертатись не треба було, щоб зрозуміти, що саме він стоїть в мене за спиною.

- Що таке? – Данило обережно торкнувся мого плеча. – Олю, на тобі лиця нема!

- Все добре, - посміхнулась я у відповідь. – Просто…

Просто я відчувала себе не на своєму місці. Від цієї всієї атмосфери так віяло нещирістю, підробкою. Навіть з рідними Котовського я відчувала себе спокійніше. Все-таки, там були не великі бізнесмени, що змагались за контракт, а потім спокійно посміхались тим, кому програли, наче ті гроші, які стояли на кону, для них нічого не означали.

На жаль, я в це не вірила.

З простими людьми – навіть такими отруйними, як Богдана, - спілкуватись мені було набагато легше, ніж з усіма цими незнайомками та незнайомцями, що, не стримуючись, кидали на мене оцінюючі погляди, причому крадькома, щоб їх не спіймали на гарячому.

- Некомфортно? – шепотом поцікавився Котовський, притягуючи мене до себе.

Я ледь стрималась, щоб не скинути його руку зі своєї талії. Насправді, мене геть не бентежили обійми Данила, але я все одно почувала себе незручно від публічного прояву почуттів.

Але відштовхнути його? Тут, коли на нас точно дивляться сторонні? Ні, я не могла зважитись на це. Я й так відчувала себе дурненькою, що не вміє поводитись в публічних місцях. Ще й в цьому діловому платті замість потрібного вечірнього…

Мене не втішало навіть те, що вдягнених у схожому стилі тут було достатньо. Напевне, я просто не була готова знаходитись в подібному товаристві.

- Я на цих ярмарках марнославства також завжди почуваю себе зайвим, - шепнув Данило, так і не дочекавшись від мене відповіді. – Хочеш, втечемо?

Я підняла на нього повний подиву погляд і ледь стримала здивований викрик.

- Втечемо? – перепитала я, намагаючись говорити достатньо тихо, щоб навіть випадково нас не зміг ніхто почути. – Але хіба ти не хочеш лишитись?

- Я? – здивовано видихнув Котовський. – Олю, я терпіти не можу такі заходи. Мені важливо було перемогти і потрібно було показатись тут, просто довести, що я поважаю їх всіх, буду з ними працювати і не задираю носа через перемогу. А те, буду я тут достатньо довго чи всього кілька годин, нічого не означає. Врешті решт, ми вже поговорили з усіма, з ким повинні були, і можемо спокійно насолоджуватись вечором. Там, де нам це буде зручно.

Так, насолоджуватись вечором тут, як мені здавалось, було просто неможливо. Але я все одно не змогла стримати посмішку, що так і рвалась на свободу. В якусь мить мені здалось, що більш близького, легкого в спілкуванні чоловіка, ніж Данило, я ніколи не зустрічала. Можливо, це перебільшення, однак в цю мить ми справді були одним цілим. Навіть мислили, виявляться, однаково. І мріяли якомога швидше втекти звідси.

Данило знов підставив мені лікоть, пропонуючи обпертись об його руку, і впевнено рушив до виходу… Щоб через кілька секунд так само впевнено звернути до столу.

- Що таке? – здивувалась я.

- Якщо підемо тим боком, зустрінемось з людьми, мимо яких за секунду не пройдеш, - посміхнувся Данило. – Простоїмо в кращому випадку півгодини.

- Тоді що робити?

- Втечемо з Шоушенка через чорний вихід, - посміхнувся Котовський.

Мене раптом охопив дивний азарт. Здавалось, що такого – просто мали піти з заходу! Але в цю мить я справді відчувала себе злочинницею, що втікає з тюрми, шпигункою, якій треба сховатись від переслідувачів. Це було неймовірне відчуття, і діяло воно на мене більш п'янко, ніж будь-який алкоголь.