Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

…Ми досить швидко виїхали за межі міста. Сніжило, видимість була не з найкращих, і я подумала, що варто було хоч прогноз погоди подивитись, перш ніж виїжджати, але Котовський навіть не думав звернути на обочину чи збавити швидкість. Навпаки, гнав, їхав якомога швидше, щоб нас не засипало снігом. Я притихла і просто спострерігала, як за вікном змінювався пейзаж. Відволікати Данила боялась, дорога-то не з найкращих, тому в салоні авто панувала тиша.

Я дарма хвилювалась: Котовський був чудовим водієм, на щастя, ні в що не врізався, не влетів в кювет, навіть ніде різко не загальмував. Тим не менш, видихнути з полегшенням вдалось тільки тоді, коли ми заїхали в місто. Я чомусь відчувала себе дуже втомленою і мріяла якомога швидше опинитись в рідному ліжку.

Незвично буде, правда, спати на самоті.

- Тебе відвезти додому? – поцікавився Котовський. – Диктуй адресу.

Я за звичкою назвала потрібне місце і тільки тоді задумалась, а чи є хто вдома? Я навіть не пам'ятала, куди діла свої ключі від квартири. Може, там Ксюша? Було б непогано… ми з нею, правда, трохи посварились, але щось мені підказувало, що моя люба сусідка навіть не зафіксувала це в своїй пам'яті.

Дивно, але в місті майже не було заторів. Доїхали ми досить швидко, і я, визирнувши з авто, з полегшенням зрозуміла, що в квартирі горять вікна.

- Під будинком стояти не буду, - посміхнулась я.

Головне, щоб Ксюша туди нікого не запросила!

- Ти б все одно не стояла, - посміхнувся Котовський, торкаючись моєї руки. – Я б не дозволив.

Я почервоніла, відчуваючи, що навіть не знаю, що йому відповісти.

- Коли мені виходити на роботу? – спитала я замість того, щоб говорити про щось адекватне.

- На роботу? Тринадцятого, - здається, Котовський ледве згадав дату. – От лише… в п'ятницю представляємо проект. Підеш зі мною?

- В якості кого?

- Ну як кого? – посміхнувся Данило. – Моєї супутниці, звісно ж. І співавтора проекту. Ти ж вклала в нього сил не менше, ніж я. Це буде чесно. Крім того, я буду радий, якщо така прекрасна дівчина складе мені компанію. Ну що? Так?

- Так, - посміхнулась я. – Звісно, так. Десятого?

- Десятого. Допомогти донести речі?

Взагалі-то я збиралась відмовитись, але Котовський якимось чудом сам за себе відповів на це питання. Не встигла я обернутись, як він вибрався з авто, допоміг вийти мені, дістав з багажника пакети з моїми речами і впевнено рушив до під'їзду. Мені нічого не лишалось, крім як спокійно піти за ним.

Зупинившись нарешті біля потрібних дверей, я застигла на секунду… Повернулась до Данила, поцілувала його в куточок губ, відчуваючи, що зараз просто спалахну від сорому, і тільки тоді подзвонила в двері.

- Дякую, - видихнула я, не знаючи навіть, за що саме йому так вдячна. – До зустрічі?

- До зустрічі, - кивнув Котовський. – Якщо що, дзвони. Десятого заїду!

Я дуже сумнівалась, що зможу подзвонити сама, але сперечатись не стала.

Було чутно, як повертався в замку ключ, і Данило, зрозумівши, що двері мені відчинять, махнув рукою на прощання і впевнено закрокував сходами вниз – якраз в ту мить, коли Ксюша відчинила двері.

- Ну, привіт, подруго, - протягнула вона. – Що то за красунчик був?

- Це? – посміхнулась я. – Це мій шеф… Данило.

- Сергійович який? – уїдливо поцікавилась Ксюша. – Ну, і де тебе стільки часу носило?

Я могла уявити, скільки зараз почую питань, тому вчинила настільки розумно, наскільки взагалі могла в такій ситуації.

- Та таке, - відмахнулась вона. – Може, пустиш? Між іншим, я тобі подарунок привезла! Чудовий пеньюар!

І нехай Котовський навіть не сподівається, що я його сама надягну.