Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова

Ми лягли спати в одне ліжко. У наше подружнє ліжко, застелене чистою білизною, що пахне моїм улюбленим пральним порошком. А я почувала себе забрудненою. І це відчуття було настільки виразним і відчутним, що в середині ночі я втекла у ванну і там довго-довго приймала душ. Намилювалася, терлася мочалкою, змивала піну з тіла. Потім знову. Знову, знову та знову.

Спати пішла до дитячої, до сина. Там був диван, на якому я провела перші три місяці після пологів, щоб Вітя міг хоч якось висипатися перед роботою. Та й у принципі, коли Ведмедик хворів, я спала там.

Загалом цей диван послужив мені і цієї ночі. Я тихенько розібрала його, лягла, сховалась під м'яким пледом. І через деякий час змогла заснути.

Вранці прокинулася о звичній п'ятій-тридцять. У перші хвилини після пробудження здавалося, що все як і раніше. А потім накотили спогади та разом із ними сльози. Зусиллям волі я придушила їх і рушила у ванну щоб прийняти душ і привести себе до ладу. Точніше, на його подобу тому, що бліда примара, на яку я перетворилася, одним лише душем і вмиванням на жінку назад не перетворити. Зовнішній вигляд дуже точно і чітко відображав те, що відбувається у мене всередині.

Глибоко зітхнувши, я нагадала собі, що маю все зробити, щоб зберегти сім'ю. Маю перетерпіти заради дитини.

Зав'язала волосся в пучок і пішла на кухню готувати сніданок. Звичні, знайомі вже кілька років рутинні дії мали б заспокоювати, але цього не відбувалося. Я не могла не думати про те, що трапилося, не могла змусити себе припинити відчувати біль і приреченість. Зате могла вдавати, що…

Прокинувся Ведмедик. А потім я почула, як Вітя йде в душ. Пышла в кухню накривати на стіл. Синочок крутився під ногами, спостерігаючи за моїми діями.

Знову ж таки, звично. Все виглядало як раніше. Ключове слово "виглядало". Але я гнала ці думки від себе. 

- Добрий ранок! - сказав Вітя, заходячи на кухню.

Крокнув до мене, ніби збираючись мене поцілувати, але не зробив цього. Поплескав Ведмедика по маківці, сів за стіл і взявся їсти. Я посадила Мишка на стільчик, дала йому ложку. Почала дивитися, як їсть. Мовчали. Знову. Було важко дихати. Пальці тремтіли. Нудило.

- Я за годину в зал піду, а потім повернуся і давай погуляємо? Разом із дитиною, – я здригнулася від голосу чоловіка.

- Добре, давай, - машинально.

- Добре. До одинадцятої будь готова.

Він вийшов. Я зайнялася прибиранням. Потім відвела сина у ванну чистити зуби. Почувши, як грюкнули вхідні двері, відчула, що стало легше дихати. Усі поверхні, які можна, вимила миючим засобом із хлоркою. Перемила вручну весь посуд. Вимила кухню. Все звично перериваючись на Ведмедика. Обід приготувала. А потім ... Потім я записалася на прийом до гінеколога. Це по-дурному, напевно, але я починала боятися, що могла від Віті підхопити якусь гидоту. Мені було настільки бридко всередині, що це зводило з розуму.

Мені вистачило сил не розридатись у слухавку. Але на це пішли, здається, останні. Тому що потім я просто сповзла на підлогу і заплакала в голос.

- Мамо, ти сьте плацесь? - злякався Ведмедик.

Підійшов, обійняв мене, як міг. І я, засоромившись свого зриву, одразу опанувала себе і обняла його у відповідь.

- Ні, Ведмедику. Мама не плаче. Вона просто втомилася. Все добре, мій любий.

Рівно об одинадцятій приїхав Вітя. В руках у нього був величезний букет. Ніжна, витончена та дорога квіткова композиція. На обгортці значок відомого квіткового бутіка. Дуже красиво. Шикарно навіть. Я не пам'ятала, коли мені Вітя такі букети дарував. Хіба що на самому початку… Але, замість радості, я відчула лише біль.

- Це тобі, - простягнув мені квіти.

- Дякую.

- Ну що, давайте збирайтеся. Я переодягнуся і йдемо гуляти.

- Мені потрібно десять хвилин, - сказала я.

Поставила букет у вазу, понесла її до спальні. Одягла лосини, светр, пройшлася щіткою по волоссю. Потім зібрала Ведмедика.

- Нарешті, - сказав він.

Відчинив нам двері, пропускаючи на поверх, а потім замкнув квартиру.

- Тату, а ми куди? - задерши голову вгору спитав Мишко.

- На гойдалках кататися. Хочеш?

- Та-а-ак!

А потім ми приїхали в один із торгових центрів, де була парочка придатних для віку Ведмедика атракціонів. Вітя постійно говорив про роботу і поводився так, ніби нічого не сталося. Наче він і справді працював у ту суботу... А потім на тиждень у космос полетів, де не було зв'язку, а тепер ось повернувся.

Так легко було зараз це уявити. Так хотілося в це повірити. І я дуже намагалася. Всіляко підтримувала розмову. Відчайдушно широко посміхалася. Сміялася, махаючи рукою Ведмедику, що катався на атракціонах.

Дозволила Віті сісти поряд зі мною в закусочній, в яку ми потім пішли обідати. Наші плечі стикалися і шкіру в цьому місці наче голками кололи. Хотілося відсунутись, але я цього не робила. Шматок не ліз у горло, але я методично виделку за вилкою запихала в себе страву, яку вибрала просто першу, що була в меню, жувала і ковтала, не відчуваючи смаку. Про щось питала, щось відповідала. Раз у раз поглядала на Ведмедика, який пустував у дитячій кімнаті. І, як мені здалося, дуже добре впоралася. Але ввечері, після того, як вклала дитину спати і, стиснувши зуби зайшла до спальні, почула від чоловіка:

- Я щосили намагаюся, Діана. Ти теж могла б це робити… Хоч трохи.

- А я недостатньо намагалася? - вирвалося в мене.

- Якщо тягатися поряд з виглядом людини, що надає величезну послугу для тебе означає намагатися, то ти чудово впоралася, дякую, кохана! - гаркнув він.

Це його “кохана” як кислота на душу. Цікаво, а Мілку він так називав? Господи, про що я думаю? І про що говорю…

- Вітю, що я тобі зробила, га? За що ви так зі мною? - вирвалося наче з самого серця. - Ти, Мілка... Я ж кохала тебе. Я сина тобі народила. Я у твоєму домі господинею була. Я тобі душу і тіло віддала, найкращі роки.

По щоках покотилися сльози. Гарячі-гарячі, вони залишали прохолодні доріжки на шкірі.