Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова

- А я так, просто поруч з тобою постояв, так? Це не я тобі ось цю квартиру дав, бабло, гарне життя, ні? Все, що ти хотіла ... Мої роки ні, не рахуються?

- Я не зраджувала тобі. Я ні на кого жодного разу навіть не дивилася.

- Ти і на мене за ці три роки не дивилася, Діано. І на себе у дзеркало також. А зараз стоїш і жертву з себе робиш, а мене мерзотником зробила. Якби ти себе поводила інакше, то не було б ні Милки, ні когось іншого, зрозуміло?

Я затулила обличчя руками.

- Але я намагаюся хоч щось зробити. Сім'ю нашу зберегти намагаюся. А ти? Що робиш ти?

Я вискочила з кімнати. Забігла у ванну. І там, увімкнувши воду, дала волю сльозам. Вітя не прийшов. А так хотілося, щоб постукав. Щоб якось заспокоїв, втішив. Змусив повірити, що все ще можливо. Але ні. Нічого такого не сталося. Коли я вийшла, у спальні вже було темно. Зазирнула, а він спав, лежачи на боку. Повільно та глибоко дихав. А я пішла спати до сина. Але навіть у дитячій не змогла ні на хвилину заплющити очі. Все докоряла собі. Сварила. Чому я не можу, га? Чому своїми руками продовжую руйнувати своє щастя? Вітя піде від мене. Кине нас з Ведмедиком. Як ми будемо без нього? Яа-а-ак? І все через мене.

Оце вже ні. Цього я не дозволю. На горло собі наступлю, але в нас все буде як і раніше.