Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Довго ховатимешся? — відкашлявшись, хрипким голосом питає Назар.

— Я не ховаюся, — пихкаючи над другою штаниною, кидаю я, — просто перевдягаюся.

Сховавши нарешті оголений зад за сірими спортивними штанами, я повертаюсь обличчям до Горського. Той стоїть, притулившись плечем до одвірка, потирає руки. Його погляд досі прикутий до нижньої частини мого тіла. Рум'янець зрадливо заливає щоки.

Це дуже дивно. Ми дивні.

Щоб знову не прогнутися під допитливим поглядом чоловіка, я хапаюся за гребінець і починаю старанно вичісувати поплутане після прогулянки волосся.

— Що ти хотіла мені розповісти, перш ніж задзвонив телефон?

— А? — невиразно вигинаю брову. — Вже не пам'ятаю.

— Каро.

— Що? — гарчу, дивлячись на своє відображення.

— Досить поводитися як малолітня дитина. Я кинув усе та прилетів сюди…

— Усього на два дні, — вставляю тихо.

— Проте я тут перед тобою. Знову прибіг до тебе за першої ж можливості. Що відбувається? Ти можеш нормально пояснити, чому відмовляєшся від роботи в Нью-Йорку? Це ж рівень, якого ти прагнула весь час.

— Лікарі заборонили мені літати, — вистрілюю я, відкидаючи гребінець. – Це їхнє рішення, не моє.

— Чому?

— Я…, — слова застряють у горлі. Він не знає. Він нічого не знає. Назар робить крок назустріч, але я інстинктивно крокую назад. — Неважливо.

— Я твій менеджер. Я повинен знати все про тебе та твоє здоров'я.

Знову Горський розмовляє зі мною як зі своєю підлеглою. Сльози проступають на очах. Усміхаюся крізь солону вологу, яка топить грудну клітину.

— Думаєш, після розлучення ми продовжимо працювати разом?

—  До речі, що до цього… — Горський задумливо потирає потилицю.

— Ти передумав розлучатися?

Ще одна телефонна трель перебиває наш діалог. Проклинаємо цю кляту мелодію разом. Чоловік кулею вилітає з вбиральні.

— Відбій, Ілля, — притиснувши до вуха мобільний, тараторить Назар. — Кароліна вдома. Та все в порядку.

Поки Горський розмовляє з братом, я крадусь навшпиньки до виходу зі спальні. Мені треба побути наодинці. Я маю подумати про все. Не розумію, чому протестує серце, коли я маю намір розказати Назару про свою вагітність.

Не дивлюся під ноги, зосередившись на широких плечах Назара. Не хочу, щоб він мене зупинив. Чіпляюсь пальцями за лямку дорожньої сумки чоловіка та, крутнувшись навколо себе, падаю п'ятою точкою на пухнастий килим.

— Дідько! — Злітає з вуст.

Назар обертається на шум. Обриває брата на півслові та кидає телефон на ліжко. Підбігає до мене. Його гарячі пальці торкаються мого плеча, охоплюють ногу. Мене б'є електричним струмом у цих місцях.

— Що сталося? — у зелених очах чоловіка застиг переляк.

Ігнорую чоловіче питання, повністю концентруючись на відчуттях. Подумки нишпорю по імпульсах, які подає в мозок власне тіло. Полегшено видихаю, коли окрім сідниці та мізинця, що розчервонівся на правій нозі, нічого не відчуваю.

— Тобі стало погано? — допитується Назар.

— Не помітила сумку на підлозі.

Горський допомагає мені підвестися. Його долоня погладжує мою поперек. Так само як і раніше. Ковтаю підступаючу грудку до горла. Чому ми не можемо бути як усі нормальні пари? Чому саме з нами все це сталося?

Коли телефон Горського дзвенить утретє, я починаю істерично сміятися.

— А я вже встигла забути, наскільки ти усім потрібний.

— Я зараз його вимкну.

Поки Горський зайнятий розмовою з кимось із фірми, я дивлюся на речі, що розсипалися, з його сумки. Погляд чіпляється за синю теку. Вона разом із якимись паперами вже на дві третини залетіла під комод. Нахиляюся, аби зібрати все.

Складаю документи на комод. Поглядом мажу по незрозумілому тексту, не відразу звертаючи увагу на власне ім'я. Коли вчитуюсь у виділений абзац, то судомно починаю перегортати решту паперів. Читаю рядки по діагоналі та скаженію від змісту.

— Що це, Назаре?