Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Лєра

«Я приїхала, зустрічай мене!»

Отримую смс від Олі й здивовано дивлюся на нього.

Тобто вона приїхала? Куди? Сюди? Передзвонюю подрузі, але вона не відповідає, точніше, її телефон недоступний. Не розумію, що мені робити. Їхати в аеропорт її зустрічати? Або чекати вдома?

«Я скоро буду, чекай», — приходить наступне смс.

Я зриваюся з роботи додому, накриваю на стіл із того, що в мене було вдома, й чекаю. Якоїсь миті розумію, що чекаю занадто довго. Пишу подрузі з питанням, де вона, але повідомлення залишається непрочитаним. І на дзвінки вона не відповідає. Я починаю хвилюватися, ходжу кімнатою й не розумію, чи то Оля вирішила таким чином пожартувати, чи щось сталося. Про це не хочеться навіть думати! Як уявлю, що Ігор міг до неї дістатися, так всередині все й замерзає.

Найжахливіше, що я не можу більше нікому зателефонувати. Контактів її брата в мене немає, батьків, які живуть тут, теж. Єдине, що я знаю — адресу. Коли за дві години від подруги немає жодної звісточки, вирішую поїхати туди. Чекати більше немає сил, я тільки виснажую себе запитаннями.

Я не в тому стані, щоб сідати за кермо, тому викликаю таксі, яке підвозить мене за адресою за пів години. Біля воріт я виходжу з шаленим серцебиттям. Щось не так. Точно щось має бути не так. Оля не могла просто взяти й зникнути. Не крізь землю ж вона провалилася.

Мені довго ніхто не відповідає, коли я натискаю на кнопку дзвінка. Ніхто не виходить, і тільки коли я наполегливо натискаю на дзвінок, до мене рухається охоронець.

— Добрий день, — починаю говорити. — Сьогодні прилетіла моя подруга. Оля. Її батьки живуть тут.

Чоловік розглядає мене кілька миттєвостей, а потім зітхає й хитає головою:

— Мені дуже шкода повідомляти вам це, але вони всі потрапили в аварію. Наскільки мені відомо, господарі загинули, а дочка начебто вижила.

Я втрачаю дар мови й ошелешено дивлюся на чоловіка.

— Ви впевнені, що це вони? Точно? Лебедєва?

— Дівчино, — він відчиняє хвіртку і пропускає мене на територію. — Нам подзвонив їхній син Станіслав, повідомив про аварію і сказав не давати жодних коментарів пресі. Я і вам нічого говорити не мав би.

Я киваю. Стас — Олін брат, усе правильно. Отже, інформація точна.

Відчуваю, як стають ватяними ноги. Я навіть відсахуюся і притискаюся спиною до огорожі, не в змозі стояти. Батьки Олі загинули, а вона? Жива? Або начебто?

— Ви нічого точно не знаєте, так? — питаю в чоловіка, і він відразу хитає головою. Та і звідки йому знати? Він простий охоронець, обізнаний про все тільки зі слів Стаса. — Можете дати мені номер її брата?

— Не думаю, що можу, — чоловік вагається.

— Наберіть його, будь ласка. Скажіть, що з ним хоче поговорити подруга його сестри Валерія. Ну ж бо! Я хвилююся за Ольгу, вона написала мені повідомлення, що приїжджає й… зникла. Я маю знати, що з нею. Які прогнози, у якій вона лікарні.

Чоловік киває і просить мене почекати, після чого ховається в будинку й виходить за кілька хвилин із клаптиком паперу в руці.

— Ось, візьміть, — він простягає його мені. — Станіслав сказав, можете йому зателефонувати.

— Дякую, — кажу зі сльозами, що скочуються моїми щоками від полегшення. —
Дуже дякую.

Я набираю Стаса відразу, як опиняюся за ворітьми. Вслухаюся в нескінченно довгі гудки, які, здається, не закінчуються, а потім ледь не захлинаюся від емоцій, тому що чую його втомлений голос:

— Слухаю.

— Стасе, це Лєра. Оля написала мені повідомлення, що прилетіла, і зникла. Я дізналася, що була аварія. Що з нею? З нею все добре?

— Не все добре, але жива, — зітхнувши вимовляє він. — Я буду в країні завтра, якщо все буде гаразд. Можемо зустрітися.

— В якій вона лікарні?

— Немає сенсу їхати, Лєро, — говорить замість адреси. — Наскільки я знаю, вона в комі й невідомо, коли прийде до тями.

Я ковтаю сльози, які провокують щільний клубок у горлі. Оля в комі. Не приходить до тями й поки невідомо, що з нею взагалі. Зі слів Стаса я практично нічого не розумію, та він і сам багато чого не знає…

— Подзвони мені, коли прилетиш, будь ласка. Я хочу поїхати в лікарню, навіть попри те, що нічого невідомо. Я… просто шокована, Стасе.

— Ніхто не очікував такого, Лєра, — з удаваним спокоєм вимовляє він. — Мені час, я наберу завтра.

Я стираю сльози зі щік і роблю глибокий вдих. Таксі викликаю тремтячими від нервів руками. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь раніше мені було так само погано, як зараз. Стас має рацію. Ніхто нічого подібного не чекав. Мені важко уявити його шок, адже за один день він дізнався про те, що його сестра на межі смерті, а батьки загинули.

Дорогою додому намагаюся тримати себе під контролем. Скасовую зустрічі й кажу Юлі, що не зможу бути на роботі. Я в тому стані, коли не зможу спокійним тоном віддавати накази й вдавати, що все добре, тому що насправді нічого не добре. Усе дуже погано, і я не в змозі це приховувати.

— А гроші, дівчино? — мене зупиняє схвильований таксист. — Ви ж не заплатили.