Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

Самотньою бути не так прекрасно, як може комусь здатись. І якщо саме це і є свободою, то хай йде вона до біса! Разом з усіма принципами, з усіма упередженнями…

Напевне, я сказала це вголос, тому що Котовський якось насторожився, руки його напружились, але він так нічого й не сказав. Я вигнулась йому назустріч, відчуваючи, як ковзають по спині долоні, спускаються нижче, стискають. Він потягнув вгору тканину плаття, відкриваючи стегна, але мене то зараз не хвилювало.

Я нависла над Котовським, відчуваючи, що зараз розсміюсь йому прямо в обличчя від радості та свободи, що мене переповнювали, закусила знову губу, пробуючи протверезіти – не допомогло. Наступний поцілунок був з присмаком крові та сміху, і Данило відповів на нього не так впевнено, як на перший.

Дивно, але я навіть не здригнулась, відчуваючи, як його долоня торкається мого стегна, навпаки. Волосся впало на очі, і я труснула головою, намагаючись позбутись цієї перепони, щоб дивитись лише на нього.

- Олю, - крізь шум до мене доносився схвильований голос Котовського. – З тобою все добре!

- Чудово! – по складам вигукнула я. – Так добре я себе ще ніколи не почувала!

Щоб підтвердити правдивість своїх слів, я впала назад на подушки та піймала Данила за комір, потягнула його до себе.

- Ти щось пила?

- Я? Я пила чай, - хмикнула я. – То не важливо.

- Олю, ти п'яна.

- Я? Та ніколи! – моє легковажне фиркання здалось би підозрілим кому завгодно, але мене то зараз не хвилювало. Плювати. – Я не п'ю! Це я п'яна від щастя, Даню! Від кохання!

Котовський схилився наді мною, але на цей раз легко вивернувся, не дав себе поцілувати, спіймав за зап'ястя та притиснув до ліжка, якось налякано вдивляючись в обличчя.

- Скажи мені, що ти пила?

- Нічого, - гордо відповіла я і, подумавши, що зараз чудовий час для зізнань, гордовито повідомила йому:

- Я тебе кохаю.

Котовський вигнув брови, здається, ледь стримуючи здивоване хмикання, можливо, не бажаючи мене образити, але мені чомусь здалось, що зараз не існує взагалі нічого, що справді могло б зіпсувати мені настрій. Ну вже ні! Я просто хочу бути щасливою!

- Тобі погано? – останній доторк його губ до лоба був вже якимось батьківським. – Олю, ти мене взагалі чуєш?

- Мені добре, - закотила очі я. – Дуже добре! Просто я хочу зізнатись в своїх почуттях.

Данило спохмурнів, і я захвилювалась, на якусь мить відчувши себе геть дурною. Навіть плакати захотілось. Подумати тільки, вирішила, що маю право зізнаватись йому в коханні.

- Олечко, - його голос благав, заспокоював мене, але перед очима все плило, а я вже мало що розуміла. – Тобі треба поспати. Ти щось не те випила, тому тобі зараз недобре. Давай просто ляжемо спати, так, люба?

- Я тобі не подобаюсь? – задала я саме логічне запитання з усіх, що взагалі могли цієї миті прийти мені в голову.

- Подобаєшся, - відповів Котовський. – Ти чудесна, добра, дуже гарна і дуже розумна дівчина. І дуже порядна, - він спіймав мене за руку.

- Але?

- Без але, - прошепотів Данило.

- Але я тобі байду…

- Тихше, - Данило притиснув палець до моїх губ. – Тихо. Ти мені не байдужа, - він якось дуже сумно подивився на мене і швидко додав: - Я теж тебе кохаю. Але давай просто поспимо? Добре? Зараз поспимо, а погороворимо вранці.

Взагалі-то я планувала посперечатись, але замість цього чомусь закрила очі і здивовано відмітила: так швидко стемніло! Невже то сіло сонце?..

А потім думки переплутались, і я вже навіть не розуміла, сплю я чи ні.