Мій супер сусід - Аріна Вільде

- Кіро, все. Нам треба поспішати. Давай сядь на той стілець.

- Навіщо? - незрозуміло дивиться на мене.

– Запишемо відео для твого батька. Точніше, для боса тих двох. Ніхто не повинен запідозрити, що я їх усунув, тому доведеться включити акторську майстерність.

Я вмикаю камеру на телефоні  здорованя, трохи скуйовджую волосся на голові Кіри і прив'язую до стільця ноги і руки. Здається, виглядає правдоподібним.

- Що мені робити? - перелякано питає вона.

- Просто сиди та дивися в камеру, зображуючи страх.

Десятисекундне відео полонянки вирушає до Тумана, я дістаю валізу, яка стирчить з-під крісла, і наказую Кірі швидко зібрати найнеобхідніші речі.

- Добре, - шепоче вона, спираючись на стіну.

Помічаю, що Кіра якось різко зблідла. Лише хвилину тому її щоки були червоними як помідори, а зараз на ній обличчя немає.

- Все добре? - Підходжу до неї, але Кіра не реагує. Заплющує очі і втрачає свідомість.

Тільки цього не вистачало!

Я кидаюся на кухню, перериваю шафки і, не знайшовши аптечки, просто виливаю їй в обличчя склянку води і кілька разів легко ляскаю по щоках. Кіра застогнала, розплющила очі, і я зрозумів, що сьогодні ми точно нікуди не поїдемо.

- Тихо, тихо, сонечко, ти просто перенервувала.

Переношу її на ліжко, зачиняю двері на всі замки, лягаю поруч, ховаю під подушкою пістолет і притягаю їх до себе.

- Тобі краще? - Цілую в лоба, не наважуючись викликати швидку допомогу.

- Просто голова раптом запаморочилася. Занадто багато емоцій.

- Поспи трохи, а я зберу твої речі, ти не проти? Візьму те, що вважаю за необхідне, але якщо є якісь побажання – кажи.

- Головне, зубну щітку не забудь, - шепоче вона, провалюючись у сон.