Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата цілу дорогу не могла заспокоїтися. Слова Сан Санича ще досі дзвеніли у вухах. Знала, це все ті погрози, їх точно хтось втілив у життя. Тепер боялася за Нестора та за Власія. Не знала чого чекати, забравши сина у чоловіка, притискала малюка до себе.

Романов намагався заспокоїти її, та все даремно. Дівчина нервуючи однією рукою набрала Сан Санича. Він саме перебував у клініці, тому говорити не мав можливості. Поклавши телефон, Злата зірвано попросила.

— Несторе, їдемо в клініку.

— Давай хоча б відвеземо сина додому. Йому спати пора. Інга пригляне за ним. — Напружено просив чоловік.

— Несторе, ні. — Зірвалася зі сльозами Злата. — Власій поїде з нами. Я боюся за нього.

— Злато, заспокойся. У тебе параноя.

— Несторе, Власій їде з нами. — Впевнено заявила. Не хотіла нічого чути, а тим більше ризикувати сином.

Романов лиш важко видихнув, пригорнувши дружину до себе. Вона тихо схлипувала, пригортаючи сина.

Обійми Нестора такі приємні, та надто важливі для Злати в цей момент. Все, що трапилося не вкладалося в голові. «Мабуть, даремно я ігнорувала ці погрози, і найгірше, що змовчала про них...».

Приїхали в клініку. Злата не дала Власія, Нестору. Несла сама, адже йому не можна підіймати важкого. Про це чула від охоронця, та й він випадково обмовився. Чоловік же зі суворим обличчям йшов поруч.

Сан Санич та батько Злати чекали під операційною. Андрій Стоцький нахмурився.

— Злато, ти чому з малим. Потрібно було залишити його в дома.

— Тату! — Зірвалася дівчина та запитала. — Чому ви тут? Де Галина?

— Її оперують.

Напружено повідомив батько, на Сан Саничу обличчя не було. Весь схвильований, блідий. Розуміла все надто серйозно. Страх за Галину стискав серце. Боялася аби не трапилося непоправного, та картала себе, адже це трапилося через неї. Сльози обпікали обличчя, не могла заспокоїтися. Її неспокій очевидно передався Власію, бо він теж почав крутитися та вередувати. Нестор забрав малюка у Злати, присівши з ним заспокоював його. Дівчина не могла опанувати себе.

— Як це трапилося?

— Злато, звідки нам знати. Водій загинув. Відео реєстратор зламаний, зараз його стараються полагодити, та чи вдасться. — З відчаєм кинув батько.

— Це я у всьому винна.

 Зірвано зізналася Злата, з очей скотилися сльози. Погляд хаотично стрибав то на батька, то на начальника охорони, який здається був сам не свій.

— У чому твоя провина, дитино? — Здавлено промовив сивий чоловік, потерши пальцями біля скронь.

Злата ковтнула ком відчаю, що стояв у горлі та здавлено заговорила.

— За цей тиждень, мені прийшло три повідомлення з погрозами.

— Що ти сказала? — Зірвався батько, різко наблизившись до неї, схопивши доньку за руку вище ліктя. — Чому, ти мені про це не сказала? Чому мовчала досі? — Зірвано заревів Стоцький, чим налякав онука.

— Андрію Володимировичу! — Покликав нервово Романов. Наближаючись до них зі сином.

— Андрію Володимировичу!

Почули за спиною, до них наближався високий кремезний чолов’яга у формі. Стоцький відпустив руку доньки, адже в руках чоловік тримав відео реєстратор. Андрій зірвано поцікавився.

— Полагодили?

— Так, але на жаль реєстратор пустий, він був від’єднаний від живлення.

Стоцький вилаявся у пів тону грубим матом. Оглянувся на начальника охорони.

— Сан Саничу, ти залишайся, а ми поїдемо. Малого пора вкладати. — Гнівно глянув на доньку, яка плакала притулившись до Нестора. — І з цією поговорити. Теж мені... Це ж треба додуматися, тиждень мовчати.

Стоцький забрав онука у Нестора, який міцно зловився, дідуся за піджак.

— Ходім. — Холодно наказав колишній міністр у відставці.

Розійшлися по машинах. Злата все не могла заспокоїтися. Сльози самі котилися з очей. Молилася аби тітка вижила. Вона собі не вибачить цього.

Нестор міцно пригорнув її до себе, зірвано прошепотівши.

— Не плач, моя мила.

— Мені страшно. Я боюся за Галину.

Власій потягнувся від батька до матері, і Злата взявши його пригорнула до себе.

— Злато, що за погрози? Чому ти мовчала?

Дівчина вкриваючи сина пледом шморгнула носом.

— Я навіть думки не допускала, що це реально погрози.

— Злато! — Обурився Нестор. — Ти їй Богу мов дитя. Як ти отримувала ці погрози?

— Повідомленнями на телефон.

— Покажи.

— Я їх видалила.

Романов важко видихнув. Відчула, як його рука стиснулася на її плечі.

— Злато, навіщо?

Дівчина знизала плечима, й пестила сина.

— Тому, що всі ці погрози через тебе.

— Тобто? — Напружився Романов.

Розповіла зміст повідомлень. При темряві в салоні відчувала, як напружився чоловік. Додому дісталися практично мовчки. Злата не порушувала цю тишу, та нервова напруга лише зростала.