Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Минув тиждень.

Злата відірвалася від монітора, на звук вхідного повідомлення. Схвильовано взяла телефон. Повідомлення знову з прихованого номера. Відкрила.

«Дай спокій Романову. Інакше пошкодуєш, що на світ народилася. — Це останнє попередження...»

Дівчина нервово ковтнула ком, що утворився у горлянці. Це третє повідомлення за цей тиждень. Не знала як це розуміти. Перше повідомлення прийняла як чиюсь помилку, адже воно було дуже об’єктивне. Отримавши друге насторожилася, а от зараз не знала, що думати. Перші два були з незрозумілими натяками, та от в останньому прямим текстом говорилося, чого хоче анонім.

Руки помітно тремтіли. Це скидалося на чийсь недолугий жарт. Попередні повідомлення дівчина видалила, хоча зробила скриншоти. З новим повідомленням погрозою, зробила теж саме.

Завершила роботу на комп’ютері, й рушила на вихід з домашнього кабінету Галини.

До дверей не дійшла, як в середину увійшов Нестор. Відразу ж пригорнув її до себе, й заглянувши в очі напружено запитав.

— Злато, що з тобою? Ти надто бліда?

— Все добре! — Відмахнулася дівчина та поспішно поцікавилася. — Де Власій?

— Спить у нашій спальні. — Здивовано відповів чоловік. — Чому ти питаєш?

Дівчина заглянула в очі Нестора, зіниці хаотично бігали.

— Просто хвилююся.

Нестор примружився й з недовірою перепитав.

— Що тебе мучить, мила дівчинко? І не обманюй, я ж бачу, що щось не так.

— Несторе, все добре, справді.

Романов хмикнув й правдиво зауважив.

— Щось це твоє добре, зовсім не виглядає на добре.

— Несторе, не перебільшуй. — Відверто заглянула в очі чоловіка, й потягнувшись легким поцілунком, торкнулася його вуст.

Невинний поцілунок переріс у палкий та пристрасний. Нестор Обірвавши його, з блиском в очах запитав.

— Ти вже визначилася з датою весілля?

— Несторе, давай зробимо це тихо без галасу. Навіщо святкування. Ми ж можемо бути щасливими без цього. Я ще не отямилася від усього, та збагнути не можу, що ти таки живий. Дай натішитися цим моментом.

Романов зітхнув та повідомив.

— Злато, за твоїм наказом сьогодні зняли надгробну плиту на цвинтарі.

— Несторе, ти точно ненормальний, ти живий, а там пам’ятник стоїть. Я справді у шокові, як твоєму Роману Олексійовичу, в голову прийшло закопати пусту домовину.

— Не пусту. — Посміхнувся Романов, а з речами приблизно моєї ваги. — Поцілував дівчину у скроню. — Він навіть уявити не міг, що ти додумаєшся поставити пам’ятник.

— Ви обидва не нормальні. — Зітхнувши обурилася Злата, й хотіла покинути обійми чоловіка.

Нестор лиш міцніше притиснув дівчину до себе, нагадавши.

— Ми відхилилися від теми. Тож щодо дати весілля? Жовтень? Листопад? Обирай!

— Я подумаю. — Відмахнулася.

— Злато, відтягувати не варто, я хочу, щоб ти як найшвидше, стала моєю законною дружиною. Ти знаєш, що з весіллям чимало клопотів.

— То може не варто? — Вчепилася за це дівчина. — Та і Власій ще надто малий..? Будь ласка!

Романов лише не погоджуючись закивав головою, й заперечив її слова.

— Ні, моя золота дівчинко. Весілля буде. — Надто відверто дивився на неї, додавши. — І до речі по обіді, ми у трьох їдемо до моєї сестри в гості. Вона нас запрошувала телефоном. Хоче племінника поняньчити, та і тебе хоче побачити.

Злата ледь всміхнулася притулившись до Нестора, на мить прикрила повіки, адже з ним так добре.

— О котрій ми поїдемо?

— О шістнадцятій.

Глянула на годинник, ще чотири години, заглянула в очі чоловіка.

— Ти щось хотів?

— Хотів. — Посміхнувся чоловік та з фліртом додав. — Тебе!

— Несторе! — Теж посміхнулася Злата. — Я серйозно?!!

— Хочу перевірити пошту, і так маю кілька справ.

— Тоді я в лабораторію, маю кілька ідей. — Потягнулася до його вуст поцілувавши легким поцілунком, хотіла піти.

Нестор притиснув її до себе, й нахилившись вустами торкнувся мочки вуха, збуджено промуркотів.

— Це буде щось приголомшливо непристойне?

— А ти хочеш непристойне?

— Хочу. Щось дике, первобутнє з хижими нотками. — Збуджено шепотів чоловік.

Дівчина стрельнула очима, й з фліртом запитала.

— То ти у мене хижак?

— Так! А ти не знала? — Впився в її вуста коротким, але палким поцілунком.

Від цього чуттєвого доторку кров у венах Злати закипіла. Дівчина обірвала поцілунок та звільнилася з обіймів коханого. Вона надто гостро реагувала на нього.

— Чому ти втікаєш? — Низьким тоном запитав Романов.

Злата відступила ще на крок, адже Нестор хотів її зловити.

— Тому, що ще хвилина, мій коханий, і роботи не буде ні в мене, ні в тебе.

Він наближався, та Злата задкувала до дверей.