Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Я все ніяк не можу заспокоїтися попри те, що Богдан переконав мене в цілковитій безпеці Роми. Мені здається, що за нами стежать. Що Ігор вміло це робить і Богдан просто не може дізнатися. За місяць із веселої й життєрадісної дівчини я перетворююся на смикану істеричку й нічого не можу з цим вдіяти.

Від наближення істерики мене відвертає Настя. Вона просить побути із сином, поки вона збігає в лікарню на прийом до лікаря. Виявляється, Даня захворів і вона не може відправити його в садочок. Уточнювати, чому подруга не залишить сина з мамою, не хочу. Мені корисно відволіктися й дитина мені в цьому дуже допоможе.

Настя привозить Даньку у вихідний. Я завчасно приїжджаю додому, викликаю свою помічницю, щоб вона приготувала їжу і прибрала. Настя поспішає, тому сильно поспілкуватися не вдається. Вона швидко їде, а я залишаюся зі своїм хрещеником. Ми граємо з ігровим розвивальним центром, який я купила йому в подарунок.

Ближче до вечора дзвонить Богдан, запитує, коли я приїду.

— Насті ще немає, але, сподіваюся, що скоро.

— Я вже звільнився. Повечеряємо сьогодні?

— Так. Хочу в новий Токіо, він недавно відкрився.

— Я замовлю столик. Звільняйся швидше. Нам час розслабитися, давно нормально не сиділи.

Він має рацію. Я зі своєю істерикою навіть розслабитися нормально не могла, плакала ночами, поки він спав, і вважала, що наша ситуація безвихідна. Якоїсь миті хотіла погодитися на пропозицію Ігоря й позбавити себе й Богдана проблем. Я ж бачила, що йому нелегко, хоч він мовчав і стверджував, що все добре.

У нього на роботі явно були проблеми, про які він замовчував. Нічого не розповідав, говорив тільки що були перевірки, ось і все. Я ж намагалася дізнатися, але нічого не вийшло.

— Лєл, — тягне за рукав Даня. — Солі.

Він занадто швидко виріс. Я ж до ладу його й не бачила весь цей час. Приїжджала на кілька годин і поспішала додому. Як він зараз не боїться зі мною залишатися, розуму не докладу. Але він грає й навіть радіє, не згадує про маму. Спокійний. Ідеальна дитина.

Я розважаю його як можу. Намагаюся бути уважною, хоча витаю в хмарах. Думаю про те, що навряд чи мені колись пощастить бути мамою. Від несправедливості навертаються сльози. Чому жінкам, яким не потрібна дитина, так легко завагітніти, виносити й народити, а я не можу навіть першого.

Даня відвертає мене від думок своєю наполегливістю. Щоправда, щойно я захоплююся, за сином приїжджає Настя. Я пропоную їй трохи посидіти. Вона розповідає, що була в гінеколога, її молодий чоловік наполіг над перевіркою перед близькістю.

— Я й так не дуже хотіла близькості, а тут ще це.

— Ну й продинам його, перевірка йому потрібна! — обурююся.

Ніколи цього не розуміла від чоловіків. Жінки регулярно проходять перевірку в гінеколога і здають купу тестів. Це чоловіки бувають у лікаря раз на сто років, а на венеричні хвороби аналізи здають ще рідше.

— А він? Перевірявся?

— Так, уже дав довідку. Але відчуваю, поки ми дійдемо до близькості, він зажадає нову.

Ми сміємося, я пропоную подрузі випити вина, але вона відмовляється. Їй ще відвозити сина додому. Попри це ми чудово сидимо, я відчуваю, як відволікаюся й припиняю нервувати. Пишу Богдану, що буду незабаром, трохи спізнююся. Він повідомляє, що чекатиме на мене в кафе. Я вимикаюся й повертаюся до подруги, яка саме збирається додому.

— Нумо збиратися частіше, — кажу їй. — Ми чудово посиділи, давно так не бачилися.

— Я теж скучила.

Я викликаю Насті таксі й проводжу її до автомобіля, допомагаю влаштувати Даню, а потім обіймаю подругу і прощаюся з нею. Посиділи і справді добре, навіть не пам’ятаю, коли ми з нею так відпочивали. Останнім часом щось усе не виходило зустрітися. Тільки зараз розумію, що могла б знайти для неї час. Настя працює, у неї маленька дитина. У дні, коли зручно мені, у неї зазвичай завал, а я навіть не подумала перенести свої справи. Тепер намагатимуся бути ближче до неї й потрібно буде якось розповісти їй про Богдана.

Додому повертаюся лише для того, щоб узяти сумочку. Я давно одягнена для зустрічі з Богданом, залишається поглянути в дзеркало й перекинути через плече ремінець, як у двері дзвонять. Спочатку я думаю, що це Богдан за мною приїхав. Втомився чекати, поки я прийду в кафе, і приїхав, але по той бік дверей стоїть Ігор.

— Що ти тут робиш? — запитую, намагаючись прорахувати, чи зможу швидко зачинити перед ним двері.

— Поговорити прийшов.

Ігор не залишає мені шляхів для відступу. Штовхає двері ногою, коли я намагаюся їх зачинити, і потрапляє до мене у квартиру. Відсуває мене вбік, проходить всередину. Я хочу, щоб він пішов негайно, але він лише впевненіше проходить углиб квартири, яка була нашою.

— А тут змінилося все, — гмикає, оглядаючи приміщення. — Якось похмуро. Як і раніше живеш не тут?

— Що ти тут робиш, Ігорю? — повторюю.

Він розвертається і стріляє в мене недобрим поглядом. Хмуриться, від чого на чолі з’являються зморшки. Колись давно я любила розгладжувати їх. Була зручною, щоб догодити йому, але зараз усе змінилося. Я не відчуваю до колишнього чоловіка нічого, крім презирства й ненависті.