Всупереч здоровому глузду - Єфремова Анастасія

Накидую на себе халат й виходжу.

- Нічого вона не очікує, просто …

- Привіт, Максе – з усмішкою кажу парубку – як справи?

- Лізух, та все чудово, тільки твій носом крутить.

- Макс, просто йому соромно зізнатись, що нас очікує гаряча ванна – кажу, а самій аж бридко

- Ну тоді я не заважаю – з нахабною посмішкою окидаючи мене з ніг до голови відповідає він.

Коли за Максимом зачиняються двері, в домі вперше за весь час лунає голос.

- Дякую.

- Я пам’ятаю про складний проєкт. Вважай це моєю останньою можливістю допомогти.

- І коли ти їдеш?

- Завтра я з’їду – кажу та спокійно йду до ще своєї кімнати – Сінців більше нема.

*Ранок наступного дня

Спокійно вивожу свою валізу й в останнє окидаю поглядом квартиру. Мені було тут особливо ніяк.

- Ліз, я був не правий. Залишайся, благаю.

- Жень, я не хочу отруювати тобі життя – тобі що в голову надуло? Як я після такого можу залишитись? Та я буду бігти в протилежну від тебе сторону!!!

- Нащо мені ця квартира в якій я залишусь один?

- Я йду для того, аби у твоєму житті змогло з’явитись щось нове.

- Але мені ніхто більше не потрібен, Ліз.

- Жень, нам обом потрібно жити далі. Можна прохання?

- Так, звісно.

- Поверни мені телефон, будь ласка.

- Зараз – каже хлопець йдучи до своєї кімнати, а в мене в жилах кров холоне поки я не бачу, що він просто йде з моїм телефоном. -  Прошу, залишись.

- Все вирішено. Нам обом треба жити свої життя далі, але порізно.

- Останні обійми?

- Ні, Жень. Давай без цього – кажу хлопцю й вже розвернувшись до дверей, розумію, що забула дещо.

Легким рухом знімаю каблучку, залишивши її на тумбі.

- Бувай – й виходжу й вільне, але пусте та самотнє життя.

Це було вчора.

Вже задрімавши я почула як десь відчиняють двері. Відкривши очі я зраділа, бо побачила її.

- Привіт!

- Ліза? Що ти тут робиш?

- Колись ти пропонувала мені прихисток! Так ось, мені більше нікуди піти, Нелі.