Всупереч здоровому глузду - Єфремова Анастасія

***Ліза***

Стукаю у двері в надії, що вона вдома. Але мене зустрічає лишень тиша. Це останнє, єдине місце куди я можу ще прийти й притулитись. Хоча як вже відомо я складаюсь з наївності, вона, так би мовити, мною править й це напевно дурна затія. Може моє сподівання на теплу зустріч розіб’ється об кляту реальність.

Зараз я немов безхатько, як собака, котра намагається прибитись до кожного перехожого в надії отримати трішки хліба й тепла. Вже третю годину як останню вірність очікую на неї під дверима й паралельно з цим мій мозок активно, я б навіть сказала, нахабно тицяє мене в ще таке ближнє минули.

*Два тижні тому

Вже пішов четвертий місяць як я живу в Одесі з Женею. Все по старому. На вихідних зустрічаємось з його друзями. Працюємо, вечорами разом їмо, розповідаємо про день, що минув та йдемо спати по кімнатах. Вже такий звичний розклад зруйнувало питання, яке в першу секунду повисло в повітрі.

- Ліз, мене запросили на день народження до колеги, ти не могла б скласти мені компанію? – під час вечері запитує Женька

- Якщо в цьому є потреба, то зможу – відповідаю паралельно відрізаючи собі шматок м’яса.

- Просто ти можеш прикинутись моєю подружкою?

- Це ще навіщо? – ледве не вдавившись шматком м’яса запитую у Жені

- Розумієш, в мене на роботі всі думають, що я гей

- Але ж це дурниці, не бери до голови! Звісно, якщо треба, то підемо разом. Вони ще лікті кусати будуть! Який дрескод?

- Ми купимо тобі новеньке плаття – з хитрою посмішкою відповідає Євген – Правильніше сказати, я вже його придивився.

- А якби я сказала ні?

- Але ж ти далі вірну відповідь – каже Женя, а мене аж напрягла його самовпевненість. Дала вірну відповідь... -  Ліз, я записав тебе до перукаря й на макіяж.

- Та я могла й сама все зробити.

- Це не простий захід, хай і день народження.

 - Ну добре.

Вже наступного дня в нашу квартиру приїхало дві дівчини для укладки й макіяжу. Кур’єр привіз сукню, туфлі й маленьку сумочку.

Чотири години проминуло несподівано швидко й в дзеркалі на мене дивиться невідома до цього дівчина. Волосся вкладене гарними кучерями, довжину вирішила не підіймати, тому вони доходять до самих сідниць. Макіяж не дуже яскравий та при цьому підкреслює очі й вуста, роблячи останні більш пухкими, ніж в житті. Сукня, кольору небесної блакиті, що донизу переходить в срібло вечірніх зірок. Вперше побачивши її, я відмовилась від неї, адже ззаду дуже великий розріз до попереку. Та зараз все ж таки вдягнувши я була здивована, вона ніби зшита на мене. Підкреслює груди й тонку талію. Розріз виявився не таким вже й глибоким, як здавалось на перший погляд. А спідниця легко, ніби розливається, спускається вниз.

 - Ти дивовижна – хриплим голосом каже чоловік в мене за спиною.

- В тебе чудовий смак! Я не думала, що вона так гарно сяде.

- Я ніколи не сумнівався у своєму виборі – каже Женя простягаючи мені сумочку й м’яко торкаючись моєї долоні.

Видихни, він же нічого не зробив. Тобі здається.

- Ліз, дай мені свою руку – просить хлопець, простягаючи свою у відповідь.

- Поїхали, нам вже час – каже чоловік й простягає мені руку.

Ми приїхали у великий будинок. Враховуючи кількість ліхтариків, то його стовідсотково видно з космосу. Гостей якась неймовірна кількість. Всі гарно вбранні. Складається відчуття, що я десь в минулому сторіччі на балу графа. Шампанське ллється рікою. Лунає жива музика.

- Добрий день, Олена Павлівна – вітається Женя із жінкою років п’ятдесяти.

- Женя, як я рада тебе бачити – широко всміхаючись каже пані Олена – А що за пані поряд із тобою?

- Це Єлизавета, моя наречена – якого… ми на таке не домовлялись!!!

- Он як, дуже приємно, а де ж каблучка? – каже пані з натягнутою посмішкою

- Я так поспішала зі зборами на сьогоднішній вечір, що залишила каблучку на трюмо.

Жінка знову обдаровує мене досить неприємною, як на мене, посмішкою й повертається назад до Жені.

- Нам потрібно буде краще познайомитись. Ах, Жень, я зовсім забула! В мене є до тебе діло, зараз тільки Вікторію знайдемо – каже жінка й тягне друга в сторону, розмикаючи наші руки, чому я не можу бути не радою.

- Я швидко!

- Не поспішай – з посмішкою відповідаю другу

Нарешті залишившись гордим одинаком, я вирушила гуляти по саду, попередньо взявши бокал з вином. На небі не видно жодної зірки. Чутно, як пташка тихенько наспівує пісню. Напевно вона така ж самотня як і я, на цьому святі життя. Аби в мене був номер Льоші, я б зателефонувала. Як він?

Сиджу на вулиці близько години. Женя напевно зайнятий, бо в іншому разі, вже б мене відшукав. Я дістала телефон й вирішила вперше за весь час набрати мамі.

Довгі гудки й знайомий голос.

- Ти згадала про матір?

- І тобі привіт – з посмішкою кажу їй. Життя іде, але нічого не змінює.

- І як ти? – максимально відстороненим голосом запитує мене

- Нормально, живу у Жені. Працюю.

- Люба допомогла тебе влаштувати?

- Ні, я відмовилась від її допомоги. Я працюю помічницею стоматолога.

- Боже, Ліза, це ганьба! Це ж треба заради цього було вчитись? Мила б краще підлогу відразу зі школи. Ти хоча б з Женею почала зустрічатись?

- Ні.

- Безглузда ти дуре…

Я поклала слухавку. Вона того не варта.

- Добре, що тільки я почув цю розмову! Ти не могла потерпіти й подзвонити пані Олі з дому? А що було б, аби ще хтось почув це?

- Жень, та навряд чи було чутно, що каже мама.

- Я про твою теперішню професію. Для всіх ти краще будеш домогосподаркою.

- Ти мене соромишся?

- Просто для цих людей, то не є професія.

- Вибачте, Євгене, що осоромила вас своїм холопським життям. – стримуйся, потерпи. Дихай. Заспокоюйся.

Для мене особисто вечір був зіпсований. Звісно я й надалі посміхалась всім знайомим Жені й намагалась підтримувати розмови та запал до нового зовсім пропав.