Мій найкращий ворог - Ірен Карк

Рік по тому…

Я знову стою на березі і дивлюся, як сонце опускається за обрій. Так я роблю щовечора, коли дозволяє погода, а в ті дні, коли стихія вирує, я влаштовуюсь у кріслі на веранді, загорнувшись у плед і дивлюся, як великі хвилі б'ються об скелі.
Оренда цього будинку влітає мені в копійчину, але він того вартий. Я живу через дорогу від пляжу і хоч купатися тут не можна, мене це навіть тішить. Ніхто не заважає проводити захід сонця, насолоджуючись тишею.
Я вдихнула солоне повітря. Сонце ось-ось сяде і йому на зміну вийде не менш прекрасний місяць.

- Озябла? - я повернула голову до дівчини, яка стояла поряд зі мною.

- Небагато, - сказала Аліса і поправила тонку шаль, - може пройдемося?

- Звичайно.
Ми розвернулися і неквапливо вийшли з піску на вимощену плиткою стежку набережної. Вже кілька місяців цей ритуал ми проводили вдвох. Спочатку проводжали захід сонця, а потім неспішно гуляли.
Мені подобалося моє життя тут. Я досить швидко знайшла роботу у квітковій крамниці. Відкладених грошей мені вистачило б безбідно жити кілька років і не займатися пошуком роботи. Але мені потрібно було спілкування, адже залишаючись віч-на-віч зі своїми думками, можна просто збожеволіти.
Мене ніхто не шукав. Лише одного разу, через тиждень мого життя тут, коли я вже придбала місцеву сімку, мені надійшло повідомлення: «Сподіваюся, ти будеш щаслива».

- Обов'язково буду! - пообіцяла я екрану телефону, а може, скоріше навіть собі.
На повідомлення не відповіла, та й не думаю що він чекав на відповідь. Я не намагалася втекти, адже знала, від такої людини як Нік, а ще й за допомогою Олівера, мені навряд чи вдасться сховатися. Але він не шукав.Він мене зрозумів і відпустив.
Я намагалася жити, але тільки не знаю чи можна це було назвати життям? Умовляла себе постійно, що вчинила правильно, а потім гірко плакала ночами.
Я відпустила батька. Вже думки про його смерть не викликали в мені того болю, з яким жила перші місяці.
Я згадала його слова у листі: «Не роби нічого. Я сам винен, адже вліз у це, за що й поплачусь.А ти маєш жити і бути щасливою. Мене вже не повернеш» Він мав рацію, я повинна жити.

Чотири місяці тому в мої двері пролунав дзвінок. Відкривши їх,я побачила на порозі Алісу. Тільки в цей момент, я зрозуміла, як сильно сумувала. Я не питала її ні про що, вона сама розповіла, але це було пізніше. Я була рада що вона прибула до мене. Тільки їй одній я сказала де живу.

З того дня ми мешкали разом. Готували їжу, дивилися фільми, проводили заходи сонця. Вдень я працювала, а ввечері мені хотілося повертатися додому, адже я знала - мене там чекають.
Може, таким і має бути щастя? Знати, що у цьому світі ти комусь потрібний!

І ось зараз ми вийшли на набережну і звернули в протилежний від будинку бік. Я тільки хотіла запропонувати повечеряти в якомусь ресторані, як Аліса різко томознула і поклала руку на живіт у захисному жесті, як завжди роблять усі вагітні. Живіт у неї вже був великий, скоро народжувати.
Я теж зупинилася і подивилася на її розгублений погляд, простежила, куди вона дивиться і забула як дихати.
Прямо перед нами стояв Кір, а поряд з ним… Нік. Він зовсім не змінився, все такий самий красивий, яким був завжди.
Кір зірвався з місця і побіг у наш бік, Аліса здригнулася і почала відступати назад.Я обняла її за плечі і притиснула до себе. Дівчина важко дихала.
Кір упав перед нею на коліна і обійняв, притуливши голову до живота. Він без зупинок шепотів: «Пробач мені, пробач…». Я побачила як вії у Аліси здригнулися і з очей покотилися сльози. Вона підняла тремтячу руку і погладила його по волоссю.
Обережно відсторонившись від них, я повернулася і пішла додому. Це їхній момент і я там зайва.
Намагаючись не дивитись у бік Ніка, я прискорила крок, але тут відчула м'який дотик до плеча і завмерла.
Мені не вистачало повітря. Дихати ставало дедалі важче. Жар від його долоні розходився по всьому тілу. Я не могла повірити, що він тут. Для мене нічого не змінилося за цей час. Він був таким самим рідним і коханим.

- Інго, - почула його тихий голос.

- Будь ласка, не треба, - голос зрадливо здригнувся.
Я відсторонилася і пішла до будинку.Дістала ключі та відчинила двері. А потім обернулася. Він стояв на тому самому місці і дивився на мене. В його очах було стільки болю! Так, йому так само паршиво як і мені.
У Марини Цвєтаєвої є гарна цитата: «Рідний - той, чий біль тобі болючіший за власний».
Думаю, що це і є кохання.
Мені потрібен був цей час, щоб зрозуміти як сильно він важливий для мене.
Я увійшла до будинку залишивши двері відчиненими. На кухні залпом випила склянку води. Стало трохи легше.
Нік тихо увійшов за мною. Він стояв у дверях і його очі блукали по мені.

- Твоє волосся ... - все так само тихо промовив він.

- Так, повернула свій рідний колір. - я заправила пасмо за вухо і сором'язливо посміхнулася.

- Тобі дуже личить. Дозволиш? - він показав на стілець, а я згідно кивнула.

- Каву будеш? - запитала його.

- Не відмовлюсь навіть поїсти. Ненавиджу їжу в літаках, не жер у вчорашнього дня. 
Я спочатку розгубилася, а потім швидко полізла до холодильника. Добре, що Аліса любила хом'ячити і їжі в нас було багато. Швидко почала готувати вечерю, розповідаючи історії з нашого життя з Алісою.
Якось непомітно Нік став мені допомагати. І ось ми вже вдвох готуємо їжу, попиваючи з великих келихів вино, сміємось та обговорюємо все на світі. Начебто й не було всіх цих місяців. Начебто й не розлучалися зовсім.
Якоїсь миті Нік підхопив мене і посадив на високу стільницю. Влаштувався у мене між ніг і глянув у вічі. У його погляді не було болю, там була надія.

- Я більше не відпущу тебе! Просто не зможу! - сказав він не відриваючи погляду.

- Не відпускай, - тільки й встигла сказати я, а потім на мої губи обрушився поцілунок. Такий довгоочікуваний та бажаний. Він обійняв мене так сильно, що хребці хруснули в спині. Але я не помітила цього, я взагалі нічого не помічала, доки не почула запах гару.