Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Тобі треба, ти цим і займайся. Я у цих штуках нічого не розумію. Мені вистачило мороки із замками на ящики. Мирослав відкриває їх усі за три секунди. І взагалі мені ніколи, на три години в мене запис на епіляцію.

— Чув, Мире? Мамі ніколи. Вона дуже зайнята. Чи не підкажеш, сину, де вона весь час вештається? — Дитина уважно дивиться на мій ніс та намагається своїми маленькими пальцями вхопитися за нього. Щось лепече на дитячому. Ні слова не зрозумію. — Працює? А де, підкажеш?

Мирослав у черговий раз щось вимовляє своєю тарабарською мовою. Насилу вдається стримувати посмішку.

— От і я не знаю, Мире, де твоя мати пропадає цілими днями. Може на конкурентів твого тата підробляє час від часу? Якось вона вже так робила, чим дуже зіпсувала мені життя. — Відриваюся від розглядання сина та підіймаю очі на Баженову, що митю підскочила з крісла.

— Та як ти смієш? — спалахує Аннет та починає бігати по кімнаті. — Я нізащо так не зроблю.

— Прецедент уже був.

Ставлю Мирослава на ноги та, тримаючи його за ручку, доводжу до білого толокара. Допомагаю дитині залізти до салону електричної машинки, вмикаю програвач з дитячими пісеньками на панелі приладів.

— Так, я не приховую, що справді зв'язалася з твоїми конкурентами. — Аннет падає навколішки перед машинкою Мирослава. — Дурна секретарка, яка закохалася у свого красеня-боса. Після Греції, де ми провели незабутню ніч разом, ти повівся як справжнісінька скотина. Прямо з літака поскакав до своєї цариці дружини та миттєво перестав відповідати на мої дзвінки. В офісі взагалі вдав, що нічого між нами не відбулося. Ігнорував будь-які спроби поговорити з тобою, постійно давав мені якісь нездійсненні завдання. Ти навіть не попросив вибачення.

Трагічний монолог Баженової не зачіпає жодної струни моєї душі. Встаю прямо та підходжу до журнального столика, щоб забрати свій мобільний телефон та ключі від машини.

— Перепрошувати за твої фантазії я не повинен. Жодних перспектив чи якогось продовження я не обіцяв. Усі умови озвучив просто біля порога. Ти знала, що я кохаю Кароліну, і все одно погодилася залізти до мого ліжка.

— Так, я знаю. І мені соромно за ту минулу себе. Дуже соромно. — Аннет швидко підскакує з колін та біжить за мною. Опустивши плечі, вона підіймає підборіддя та тихо вимовляє: — Ти пробачиш мені, Назаре? Я ніколи більше не зраджу тебе. Ніколи.

— Дивись, Аннет, якщо я дізнаюся, що ти знову провертаєш щось за моєю спиною — кара буде неминучою. І я не просто позбавлю тебе роботи чи житла у цьому місті. Я заберу в тебе все. Навіть Мирослава. Не смій лізти до моєї родини. Не смій тягнути руки ні до мене, ні до Кароліни. Нас із тобою пов'язує лише опіка над спільною дитиною. Як тільки німці допоможуть Миру, мої адвокати одразу підуть до суду. Буде чіткий графік, коли та скільки він буде проводити з тобою та зі мною. Жодних спільних походів у парк, спільних чаювання та будь-чого іншого. Про інше життя навіть не мрій.