Снігуронька на замовлення - Альма Лібрем

- Тобі до лиця, - видавила я з себе.

- Більше не тягну на ровесника Вітасі?

- Ні, - чесно відповіла я. – Вона буде дуже розлючена.

- Ой, та й слава богу, - відмахнувся Котовський. – Ще я тільки не переживав через те, що Вітася буде погано біля мене виглядати! Чим далі, тим краще… Ну так що? Я чекаю на обіцяний приз, - і, судячи з того, як він нахилився до мене, чекав Данило зовсім не того, що я просто погоджусь поїхати в кафе.

Правда, я й сама вже подалась йому на зустріч, за звичкою опиняючись в палких обіймах чоловіка. Звісно, основною причиною того, що я себе почувала, наче на тому багатті, було, напевне, тепле пальто, але заперечувати очевидне – те, що мені була приємною увага Данила, та й його фізична близькість також, - здавалось геть дурним.

Він поцілував мене, спочатку обережно, наче цікавлячись, чи не стану я опиратися, потім більш настирно, поглибив поцілунок, ще міцніше стискаючи мене в обіймах. Я обвила його шию руками, всім тілом притиснулась до чоловіка, відчуваючи себе останньою ідіоткою, яка повелась навіть не на гору подарунків, а на широкий жест у вигляді збривання бороди, відповіла неочікувано палко, наче намагалась передати всі свої емоції одним коротким, але таким значимим поцілунком…

- Я чула, ти казав, що збираєшся в місто? Мені також туди треба, підкинеш, не хочу трястись в маршрутці… Ой, вибачте, завадила!

Я відскочила від Котовського, як обпалена, і стрімко обернулась. В дверному отворі застигла Вітася. І посміхалась вона так, наче "заважати" прийшла спеціально. І щось мені підказувало, що "наче" не дуже добре підходить під ситуацію. Ні, Вітася прийшла спеціально і з певною метою – завадити підступній нареченій відібрати у Віталіни чоловіка, на якого вона накинула око. Збоку це виглядало, якщо чесно, вже навіть не смішно. Звідки взагалі така впевненість, що їй все-таки вдасться підкорити Данила?

Звісно, те, що я сама починала мислити, як ревнива наречена, геть не радувало, навіть навпаки. Відчувати по відношенню до цього чоловіка будь-які власницькі думки було як мінімум небезпечно. Я розуміла, що для мене це може закінчитись дуже, дуже погано – як мінімум з тієї причини, що потім Котовський закінчить свою гру в наречених, а я лишусь з розбитим серцем, самотня, ображена, та ще й з розумінням, що це з самого початку було грою, про яку мене навіть попередили… Але все ж, просто так поступатись набридливій Вітасі мені не хотілося.

- Любий… - притинулась я до Данила. – Ми ж так хотіли провести з тобою весь день удвох! Але не можна лишати Віталіну в маршрутці, правда? Давай викличемо їй таксі, щоб вона не мучилась…

Котовський аж засяяв.

- Звісно ж! – задоволено кивнув він. – Люба моя, це просто чудова ідея! Вітасю, ти куди?

- Та не треба, - зам'ялась Віталіна. – Це ж так дорого…

- Що за дурня… - відмахнувся Данило. – От просто повір, що нарізати кола на лексусі куди дорожче. До тогож, я ціную свій час.

Віталіна спохмурніла. Очевидно, вона розраховувала на день, проведений в компанії Котовського, але, на жаль, не склалось.

До того ж, коли Данило нарешті повернувся до неї обличчям, Віталіна з жахом помітила відсутність бороди. Вона так стрімко спохмурніла, що я навіть піймала себе на мислі: а правда, семирічна різниця в віці для привабливої, проте геть не юної на вигляд Вітасі здавалась жахливою не лише в її двадцять чотири. Тепер, розглядаючи Котовського, вона, правда, боялась іншого. Боялась, напевне, що якщо раптом він подивиться в дзеркало на себе, а потім на неї, то вирішить, що такому молодому чоловікові треба геть інша жінка. Без своєї бороди Данило не виглядав юнаком, ні, просто був… Більш доглянутим, чи що? І більш свіжим. В такому вигляді якраз підкоряти серця двадцятирічних красунь, а не приглядати собі жінку під сорок, та ще й з дитиною!

І якби Вітася була гарною людиною! Як на мене, за доброту та домашній затишок можна пробачити і різницю у віці, ми ж всі – сучасні люди. І дитину можна чужу полюбити, як рідну. Але ж вона постійно намагається вкусити, підколоти, випустити отруту. Невже хтось захоче ділити життя з коброю, що якимось чином залізла в людське тіло?

- Ти побрився? – в голосі Вітасі чомусь задзвеніла навіть погроза, що звучала в контексті ситуації ну дуже смішно. – Який… Однак, неочікуваний крок.

- Так, - знизав плечима Данило. – Все для моєї прекрасної нареченої, - він ще раз нахилився до мене, щоб поцілувати, правда, цього разу в щоку, і я ледь помітно посміхнулась – ну правда, тепер не колеться. Але в пальто було точно жарко, тому, коли Котовський взяв мене за руку і потягнув в коридор, я піддалась без всілякого спротиву.

На сходах він трохи випередив мене і вже набрав номер таксі, як раптом на сходах анізвідки – насправді, з коридору другого поверху, але дякуючи повороту ми її не помітили, - вискочила Олена Володимирівна. Вона застигла навпроти сина і дивилась на нього широко відкритими від подиву очима.

- Данечко, - протягнула вона. – А де… - жінка замахала руками в повітрі. – Де борода твоя, Данечко?

- А він її збрив! – мстиво повідомила Вітася, виглядаючи з-за мого плеча. – Тому що на цьому настояла Ольга!

Олена Володимирівна повільно повернулась до мене.

- Правда? – тихо спитала вона.