Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Богдан

— Він твій найкращий друг, так? — запитує Лєра, лежачи на моєму плечі й перебираючи пальцями по моєму пресу.

— Тепер так, — усміхаюся в темряву.

Мені подобається те, що вона не намагається приховати свої почуття. Хоче обійматися — підходить і рішуче обіймає мене за шию, з поцілунками те ж саме. От раніше якось не любив їх. Анжеліка весь час вимагала ласки, уваги, поцілунків і обіймів. Я намагався, а сам почувався загнаним у клітку. З Лєрою інакше. До неї в мене почуття. Я якось спочатку думав, що це несерйозно все. Дитяча одержимість якась, мине. А зараз розумію, що нічого подібного. Не минає.

Вона поруч, зі мною, дивиться так, що душу навиворіт вивертає. Довіряє мені повністю, хоча я розумію, що після нього з довірою складно. Я ж домігся того, чого хотів — вона моя. Повинно було, за моїми особистими відчуттями й планами, відпустити. А не виходить. Чим більше з нею, тим сильніше тону там, у вирах її очей.

— Він цікавий. Веселий і смішний. Такими я твоїх друзів і уявляла, — говорить кудись в районі моєї шиї.

— Вони не всі такі, — кажу серйозно. — Гера він… інший. Йому можна розповісти про проблеми, і він підтримає. Не порадіє, що в нього краще, ніж у тебе, а саме підтримає. Треба буде — нап’ється разом зі мною. З ним взагалі просто, хоч він і здається собі на умі.

— Сором’язливий, — зауважує Лєра, швидко цілуючи мене в шию.

Вона треться носом об моє плече, веде губами, лащиться щокою. У грудях щемить від цих, здавалося б, звичайних дій.

— Як тобі сюрприз? Сподобався.

— Зручний.

Її сюрпризом виявився домашній одяг. Штани, водолазка й халат. А ще вона купила мені рушник. Особистий. Зубну щітку, чоловічий гель і шампунь для душу. Поставила все охайно на полицях і, почервонівши, зізналася, що хоче, щоб я приїжджав до неї частіше. Тепер точно буду. Доведеться попросити Дем’яна перекроїти мій робочий графік, але я хочу ночувати з нею. Якщо не щоночі, то хоча б більшу частину часу. Так часто, як вийде.

— Як салон? Розвивається?

— Ох, так, — Лєра пожвавлюється й підіймається, спираючись ліктем на матрац. — На два місяці наперед записи, уявляєш. І приходять дівчатка, які вже були і їм сподобалося.

— Не сумнівався, що так і буде.

— Я й досі не вірю, — зізнається. — Навіть не припускала, що так може бути. Ігор, напевно, лікті кусає.

Вона замовкає, мабуть, думаючи, що мені неприємні її слова. Насправді ж я чудово розумію, як їй важливо показати йому, що вона змогла. Не просто взяла гроші й витратила, а відкрила бізнес, який буде приносити їй чималий дохід. Їхнє розлучення вибило ґрунт у неї з-під ніг. Я бачив біль у її очах того вечора, коли ми зіткнулися в кабінці, бачив відчай, страх і нерозуміння того, що буде далі. Зі мною вона дає собі раду, але образа в її душі нікуди не поділася. Важко змінювати звичний уклад життя, я як ніхто про це знаю.

— За два місяці ми завершуємо запуск нової платформи. Як ти дивишся на те, щоб полетіти на тиждень із країни? Відпочити де-небудь поруч із морем?

— За два місяці? — уточнює, вирячивши очі.

— Ну так… сподівалася позбутися мене за цей час?

— І не мрій, — фиркає.

Я бачу захват в її очах навіть у тій напівтемряві, у яку занурена кімната. Вона явно не очікувала, що мої плани підуть настільки далеко. Я й сам не планував, якось на думку спало, що можна. Потрібно навіть звозити її відпочити, відвезти від цих проблем, від колишнього, який згідно з отриманою інформацією стабільно приїжджає до неї раз на тиждень. Лєра каже, що він поводиться пристойно, не натякає ні на що, привозить гроші, від яких вона відмовляється.

Потрібно буде запитати в Ігоря, раптом він забув, що для цього існує система банківських переказів. Я знаю, що він приїжджає не для цього. Він нагадує про себе, не дає забути про те, що він існує. Будь-який інший мужик, який розлучається з нелюбою жінкою й заводить сім’ю з іншою, так не робить. Тому я чудово знаю, що до Лєри він щось відчуває: прихильність, звичку, бажання. Не має значення, що саме. Важливим є те, що він взагалі-то сподівається.

Лєра не розповідає, про що вони говорять, а я не хочу запитувати, не хочу, щоб вона згадувала ще раз його слова. Нехай пропускає їх повз вуха і згадує про мене. Нехай бажає його більше не бачити. Я розберуся з ним обов’язково. Навіть якщо це буде коштувати мені дуже дорого.

— То поїдеш?

— Звісно. А куди?

— Куди захочеш, — даю їй можливість вибрати самій.

— На Балі хочу, — вона усміхається. — Завжди мріяла туди поїхати.

— Ти жодного разу не була?

— Нєа, — хитає головою. — Відпочинок завжди вибирала не я.

— І куди ж ви їздили?

— Туди, куди було вигідно йому. Одного разу в Туреччину поїхали, але мені не сподобалося.

— Ми полетимо, куди захочеш. Знімемо на Балі віллу біля моря й будемо виходити з неї, тільки щоб скупатися.

— І що ми будемо робити решту часу?

— Пізнавати одне одного. Жити разом. Адже я пропонував, пам’ятаєш?