Невипадково - Стейсі Браун
Наступні декілька днів проходять як завжди. Я поринаю в роботу і готую матеріал для наступного випуску журналу. Але все ж таки, дещо в моєму житті міняється. Майже весь час коли я вдома ми спілкуємось з Беннетом по відеозв’язку. Навіть протягом дня знаходимо час обмінятись повідомленнями не дивлячись на те, що обидва зайняті роботою.
Саме в такий момент підходить Сем й усміхається:
- Ну ви тільки подивіться на неї! Сяє як новорічна ялинка!
Я піднімаю голову й цокаю від її коментаря, що змушує мене червоніти. Відкладаю телефон на робочий стіл й відповідаю:
- Яка ж ти уважна, - всміхаюсь, -все помічаєш!
- І не тільки я. Мене навіть Евелін обережно розпитувала, чи не з’явився у тебе хтось, бо надто ти вже «замріяна» стала.
- Так помітно? – я скривилась, бо ніколи не була фанатом афішувати своє особисте життя.
- Звичайно. І це зовсім не погано, тобі немає про що турбуватись. – заспокоювала подруга. – Бо за останній рік всі вже притомились бачити тебе чорною як хмара.
- Красно дякую за підтримку, - саркастично відповідаю.
- Я серйозно. – вона сіла на край столу, - я дійсно рада за тебе. Але ти будь обережніше з Брауном. Він не простий хлопчина зі спального району.
- Це я знаю, - задумливо відповідаю.
- Але я от чому прийшла, - захоплено промовляє, розблоковуючи планшет, що тримала в руці, - дивись.
Вона протягує мені його і я бачу статтю, прикрашену великим фото на якому ми з Беннетом танцюємо.
- «Як місто втратило найгарячішого холостяка»? – шоковано читаю заголовок статті, - а це не занадто?
- Ти що! В самий раз!
- Сем, мені не подобається, що моє фото в журналі, - схвильовано промовляю й не можу відвести погляд від статті.
- Чому? Дивись, ти стоїш спиною, навіть твого обличчя не видно. Видно лише, що Браун танцює з якоюсь красунею в довгій сукні.
- Не знаю…
- Що тебе бентежить? – обурюється, - я писала лише про нього, а ти згадуєшся лише як «чарівна незнайомка», імені якої ніхто не знає.
- І ти думаєш Евелін узгодить це?
- Вже узгодила. І завтра стаття вийде в друк, - радісно заявляє, - я тепер мрію, що наступний випуск буде про Крістофера Лейера.
Я сиділа збентежена тим, що частину мого особистого життя побачить все місто. І думка про те, що мене ніхто не впізнає на світлині, не рятувала. Я розуміла, що почнеться полювання на «таємничу незнайомку», якщо воно вже не почалось. Але нічого вдіяти не могла. Беннет Браун - відома особа й подібні статті виходять регулярно.
- Я не впевнена, що з Лейером щось вийде, - роздратовано промовляю, бо не маю більше бажання зустрічатись з ним.
- Нікі, будь-ласочка, - вона робить жалісливе обличчя й бере мене за руку, - я більше тебе ніколи і ні про що не проситиму.
- Сееем, - мені було важко відмовляти подрузі, - ти ж знаєш, що в мене не вийшло. І після того він так і не назначив мені наступну зустріч.
- Нічого страшного, - заспокоює подруга, - в мене теж таке було. Згадай тільки інтерв’ю мера! Я два місяці за ним бігала щоб записати десятихвилинну розмову.
- Може я домовлюсь щоб Лейер зустрівся з тобою?
- Я була б не проти, але ж він віддає перевагу не мені. Сам наполягає, що даватиме інтерв’ю лише тобі.
- Це й лякає, - задумливо відповідаю.
- Ти боїшся дізнатись звідки він знає твою маму? – обережно розпитує.
- І це теж, - сумно промовляю, - та більше за все я боюсь дізнатись, що моя сім’я була пов’язана з мафією. Я весь час задаю собі питання чому ми постійно переїздили з міста в місто. Мама казала, що це через гроші, але були часи, коли вона непогано заробляла, та ми все одно все кидали й їхали кудись починати все з чистого аркуша.
- Але я рада, що в випускному класі школи ти потрапила в моє місто, - підбадьорюючи мене промовила Сем, - але згодна з тобою. Схоже, що твоя мама дійсно від чогось переховувалась.
- Або від когось, - додаю.
- То поговори про це з Лейером, - завзято промовляє, наче тільки-но її осяяла геніальна ідея.
- Ні, Сем, ти що. – заперечую, - наше минуле спілкування як раз і обірвалось, коли ми почали розмовляти про маму…
- Ну а хто як не він тобі розкаже? – переконувала подруга, - якщо він знає твою маму, може він і з батьком твоїм знайомий?
- Мені байдуже. Я не збираюсь його знати.
- А даремно, - заспокоює мене тихим голосом, - може твоя матір як раз від батька і переховувалась? Хіба мало таких сімей, в яких чоловік тиран?
Слова подруги міцно засіли в моїй голові. Тільки-но я почала думати про причини наших переїздів як щось не таке романтичне, як розповідала мама. То тепер і думки про батька трохи змінили свій характер. Заглибившись в свої припущення, я відповідаю:
- Може ти й права…
- Звичайно. Поговори з ним.
- Якщо ми ще зустрінемось, - сумнівно промовляю.
- Обов’язково зустрінетесь, - хитро промовляє і встає з столу, - ти винна мені статтю.
Вона підморгнула мені і повернулась на своє робоче місце. А думки про мою сім’ю не виходили в мене з голови.
Телефон, що самотньо лежав на столі вібрував без упину. Коли я взяла його, було безліч повідомлень від Беннета. Останнє з них було:
«Завтра вранці повертаюсь. Не плануй нічого на вечір. Ти моя»
Солодка посмішка знов з’явилась на моєму обличчі. Та тепер помітивши її, я озирнулась по сторонах, переконуючись, що за мною ніхто не слідкує. Всі були зайняті своїми справами. Тож я знов повернулась до телефону й надрукувала коротку відповідь:
«Чекаю тебе».
І це була цілковита правда. Не дивлячись на те, що ми спілкувались по декілька годин на день, мені не вистачало Беннета. Я згадувала його сильні обійми і пристрасні поцілунки й хотіла відчути їх знов. Тому в голові вже зароджувався майбутній образ, в якому я завтра піду на побачення.
Опинившись вдома після робочого дня, я переміряла всі свої найкращі сукні, й обрала одну, смарагдового кольору, коктейльну сукню, що ідеально підкреслювала всі мої принади.