Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

— Вирішив особисто попрощатися, — зауважує Орловський. — Відкриття вдалося на славу, салон гарний, та й успіх не змусить на себе чекати. Здивувала.

Він вимовляє це з їдкою посмішкою на вустах і льодом в очах. Я дивлюся на Ігоря й не можу розгледіти в ньому людину, з якою прожила кілька років. Куди подівся той чоловік, який вміло до мене залицявся, дарував квіти й говорив, що хоче не тільки вродливу, але й розумну дружину?

Коли саме відпав другий пункт?

Тоді, коли я без роздумів осіла вдома й почала варити борщі?

Або це сталося ще раніше, коли Ігор не відпускав мене на роботу, мотивуючи це тим, що хоче бачити мене вдома. У будь-який час дня й ночі. Я ж вірила. Думала, що він мене кохає, тому не бажає бачитися по кілька годин на день. Я, виявляється, навіть не помічала, що з його роботою ми й так зустрічалися тільки під час вечері й у ліжку.

— Я піду, на мене там дружина чекає. Їй раптом стало гірше і я вирішив, що нам час. Все ж таки вагітність, ну, ти розумієш? — Ігор насміхається, очевидно задоволений тим, що зумів мене зачепити.

Богдан позаду сіпається, відсуває мене вбік, виступає вперед, начхавши на те, що тут журналісти й блогери. Десь неподалік блимнув спалах. Я хапаюся за рукав, щоб відтягнути його й не допустити непоправного, але він м’яко, але рішуче обтрушує мою руку, трохи повернувши голову до мене.

— Не треба, — вимовлене одними губами.

Я відступаю. Всередині якась дика впевненість, що він розуміє, де знаходиться й контролює свої дії. Я просто знаю, що він не влаштує бійку тут, всередині салону, серед гостей. Потрібно буде — виведе Ігоря на вулицю, але навіть у цьому я сумніваюся.

Усе, що Богдан собі дозволяє — підійти до Ігоря впритул і нависнути зверху. Той майже на голову нижчий й зараз дивиться на мого чоловіка знизу вгору. Ковтає. Нервує. Знає, що його охорона залишилася на вході в салон і не встигне так швидко, та і як це буде виглядати збоку?

— Ще раз я побачу тебе поруч, або почую на її адресу щось подібне, обіцяю, ти забудеш про те, що таке жити в достатку й переїдеш у Мухожопинськ чистити коров’ячий гній.

Я знаю, що слова Богдана чують усі, хто знаходиться в радіусі кількох метрів, тому що він говорить неголосно, але виразно й повільно. Розтягує задоволення бачити, як витягується обличчя мого колишнього, і як на ньому з’являється шок. Я поняття не маю, які в Богдана можливості. Чи зможе він втілити в життя свої погрози, але слова звучать впевнено. Мені здається, кожен присутній підібгав хвоста й навіть усміхатися мені став щиріше. Тому що страшно, тому що є той, хто захистить і встане горою.

Я відчуваю, як в очах збирається волога. Швидко кліпаю, змахуючи її, і вдихаю глибше, розуміючи, що на нас спрямовані камери. Ми — зірки цього вечора. Я впевнена, що завтра будуть говорити не лише про салон, але і про того самого чоловіка, який спустив із небес на землю майбутнього депутата. Богдан стане героєм, а я жінкою, яку принизив колишній чоловік. Одного не можу зрозуміти — на що розраховував Ігор?

Перший крок робить саме він. Штовхає Богдана в груди. Не сильно, але так, що той відходить на кілька кроків. Я знаю, що він злий. Бачу це з його напруженого обличчя, щільно стиснутих губ, шаленого погляду. Далі я встигаю тільки прикрити рот рукою, тому що Богдан одним рухом розвертає Ігоря обличчям до виходу, легко нагинає його вниз і виводить. Чудова техніка, я прямо плескаю в долоні стоячи. А ще за інерцією йду за ним. Іду до виходу, бачу, як Богдан без зусиль відчиняє двері автомобіля Ігоря й саджає його на заднє сидіння.

Охорона колишнього ніби матеріалізується поруч із Богданом, але Ігор раптово віддає наказ їхати. Зачиняє дверцята автомобіля, потім опущене тоноване вікно й ховається від цікавих камер. Чомусь, побачивши його розлючене обличчя, мене долає страх, який не минає навіть тоді, коли я опиняюся в обіймах Богдана й він цілує мене в присутності всіх. Я більше не знаю, на що здатен Ігор, але чомусь впевнена, що він не залишить своє приниження без відповіді.