Жагучі серця - Ксана Рейлі

Алекс

— Куди ти мене ведеш? — зацікавлено спитала Вікторія.

Вона мало не зашпорталася на своїх підборах, тому я легко обійняв її за талію. Сьогодні на ній була коротка сукня бежевого кольору та темно-коричневе пальто. Вона легенько усміхнулася мені та трохи засоромлено заправила переднє пасмо собі на вухо. Було дивно, що вона соромиться мене після всього, що було між нами.

— Ми не будемо довго, — пообіцяв я.

— Сьогодні ще вечеря у моїх батьків. Ти не забув?

— У мене нема проблем з пам'яттю, Вікторіє. Ходімо!

Я потягнув її до входу великого спортивного комплексу. Можливо, ми були не дуже вдало вдягнуті до такого місця. Її сукня та мій чорний костюм — не зовсім спортивний дрес-код, але ж ми будемо всього лише глядачами. До того ж нам треба встигнути на вечерю до батьків Вікторії. Чесно кажучи, я неабияк здивувався, коли вони запросили мене. Можливо, у них є якась важлива розмова зі мною? Чомусь я боявся, що Гордій повернувся до свого улюбленого стану батька-охоронця. Він міг би знову заборонити мені наближатися до його доньки, але, як показала практика, мене його заборони зовсім не турбують.

Ми піднялися ескалатором на другий поверх та попрямували довгим коридором прямо. Вікторія мала розгублений вигляд, бо я не попередив її, куди ми йдемо. Я повів дівчину до головної зали з великою кількістю сидінь навколо величезного катка.

— Ого! — здивувалася вона. — Тут сьогодні буде якесь шоу?

— Скоро усе побачиш.

Я потягнув Вікторію вниз до шостого ряду, де знаходилися наші місця. Уже майже всі стільці були зайняті, тож нам довелося пробиратися поміж людей. Я чув їхнє тихе бурчання, коли ми випадково наступали їм на ноги. Вікторія тихо захихикала за моєю спиною.

— Назад вони нас не випустять, — сказала вона, коли ми зайняли свої місця. — Ми їм всі ноги обтоптали.

— Ми ж не винні, що тут така маленька відстань між рядами, — буркнув я.

— То-о-о-о... Навіщо ми сюди прийшли? Я не знала, що ти прихильник хокею.

— Тут не буде сьогодні хокею. Це інше.

— Який ти таємничий, Алексе.

Вікторія примружила очі, дивлячись на мене. Її рука приємно торкалася мого плеча, і тоді вона обережно поклала на нього свою голову. Я усміхнувся, бо вона була такою милою в цей момент. Торкнувшись її іншої долоні, я переплів наші пальці, а тоді нарешті розпочалося шоу. Спочатку на каток виїхали маленькі дівчатка у яскравих рожевих сукнях з блискітками. Вони так легко танцювали на льоду, наче були маленькими пір'їнками. Згодом до них приєдналася трішки старша група. Я усміхнувся, коли побачив Злату. Сьогодні на ній була сукня світло-зеленого кольору з широкими рукавами, що розліталися в різні сторони, коли вона кружляла на ковзанах. Її обрали з-поміж усіх фігуристок для сольної партії. Саме тому Злата так сильно хотіла, щоб я прийшов на її виступ. Попри свої непорозуміння з батьком, я не міг відмовити їй.

— Вона чарівна, — тихо прошепотіла Вікторія, спостерігаючи за Златою. — Маленька, але така талановита.

— Це так, — погодився я. — Вона дуже талановита та цілеспрямована. Цим схожа на мене.

Вікторія трохи насупилася, глянувши на мене. Я не стримав усмішки, коли помітив її хмурий вираз обличчя.

— Це моя сестричка, — пояснив я. — Злата.

— О! Тепер я розумію, чому ми тут. Здається, я бачила її на виставці автомобілів, але навіть не впізнала, чесно кажучи. Скільки їй років?

— Дев'ять.

— Така маленька. Вона дуже мила, Алексе, і надзвичайно красива. Я в захваті від неї.

Вікторія не лукавила. Її зацікавлений погляд був спрямований на Злату, і я бачив, з яким захватом вона дивилася неї. Я був не менше вражений. Техніка Злати стала значно кращою і через декілька років ця дівчинка підкорить світ фігурного катання.

Коли виступ закінчився, ми вийшли з зали та попрямували до коридору.

— Це було так красиво, Алексе! — заговорила Вікторія. — Я нічого не тямлю в стрибках та фігурному катанні загалом. Я навіть на ковзанах ніколи не стояла! Але твоя сестричка... Вона неймовірно талановита. Я ще ніколи не була так вражена, як сьогодні.

Я усміхнувся, адже мені було приємно слухати від Вікторії похвалу в сторону Злати. Нечасто можна почути щось таке хороше від неї. Вона притулилася до мене, продовжуючи ділитися своїми враженнями. Я повів її до іншої зали, біля роздягальні, де зазвичай збиралися рідні фігуристок.

— Алекс! — радісно скрикнула Злата, коли помітила мене.

Вона чимдуж побігла в мою сторону. Блискітки на її сукні красиво мерехтіли на світлі, а спідниця розліталася в різні сторони. Мені довелося відпустити Вікторію, щоб спіймати Злату у свої обійми. Я підняв її, а вона міцно вчепилася руками за мою шию.

— Я така рада, що ти пройшов, — сказала вона.

— Хіба я міг не прийти? Ти була чарівною, Злато. Справжня королева льоду.

— Чесно?

— Звісно! Ти ж знаєш, що я ніколи не брешу. Вікторія теж у захваті від твого виступу.

— Вікторія? — перепитала Злата, глянувши на дівчину поруч зі мною. Вона прискіпливо оглянула її з ніг до голови. — Це твоя подруга?

— Моя дівчина, — сказав я. — І знаєш, чому вона прийшла сюди зі мною? Щоб познайомитися з такою талановитою фігуристкою.

— Привіт, — привіталася Вікторія та простягнула руку Златі. — Приємно з тобою нарешті познайомитися.

Дівчинка спочатку вагалася та трохи недоброзичливо дивилася на Вікторію. Потім на її обличчі розцвіла мила усмішка з ямочками на щоках.

— Ти красива, — сказала вона, потиснувши їй руку. — І мені подобаються твої сережки.

— Оу! — Вікторія мимоволі торкнулася пальцями до маленьких перлин в її вухах. — Дякую, Злато. А мені подобається те, що я щойно познайомилася з майбутньою чемпіонкою з фігурного катання на олімпійських іграх.

Злата вражено відкрила рота, втягуючи повітря. Її очі стали майже вдвічі більшими.

— Чемпіонкою? — здивовано перепитала вона. — Ти думаєш, що я стану чемпіонкою?

— Ну, звісно ж! — Вікторія нахилилася ближче до неї. — Ти дуже талановита, тож у тебе є всі шанси.

— Алексе, — почувся поруч з нами голос батька. Я одразу ж напружився, бо мені не хотілося бачитися з ним, але ця зустріч була неминучою. — Бачу, ти активно готуєшся до фінального етапу чемпіонату. Молодець! З кожним днем щоразу більше розчаровуєш мене.

— Як сумно, що мені на це байдуже, — пробурмотів я.

— Тобі байдуже? А як же наша домовленість? Думаєш, я буду і надалі оплачувати твої забаганки після того, що ти зробив? Гадаєш, я все ще буду спонсорувати твої перегони?

— А ти справді думаєш, що я прийму від тебе хоча б щось? Ні, тату. Мені не потрібні твої гроші. Я цілком можу забезпечити себе сам, а щодо перегонів... Я знайду рішення. І знаєш, краще співпрацювати з чужими людьми, аніж з тобою.

Вираз обличчя тата став суворішим. Він аж здригнувся від злості. Його погляд перемкнувся на Вікторію. Він оглянув її з ніг до голови, а потім знову звернув свою увагу на мене.

— Ти обрав її, — сухо сказав тато. — У тебе більше нема сім'ї, Алексе.

— У мене її ніколи й не було. Захар зрадив, а ти підставив мене. Я не довіряю більше нікому з вас, і не хочу навіть дивитися у вашу сторону.

— Тоді ти так само не будеш бачитися та спілкуватися зі сестрою. Ти відрікся від нас, а Злата — частинка нашої сім'ї. Попрощайся з нею та йди геть, синку.

Останнє слово він навмисно розтягнув, щоб акцентувати на ньому. Я знав, що він заборонить мені бачитися зі Златою. Це було цілком очікувано. Я більше здивувався б, якби він зробив крок до примирення. Але тато занадто гордий, а я зовсім не хочу миритися з ним. Він стільки болю завдав мамі та мені, що я просто не хочу пробачати йому.

— Біжи до мами, серденько, — сказав я до сестрички та поцілував її в щоку.

— Ти ще прийдеш до мене? — з надією спитала вона.

Мені нічого не залишалося, як кивнути головою. Вона попрощалася зі мною та Вікторією, а тоді побігла до своєї матері. Мені хотілося піти геть, але твердий погляд батька чомусь змушував мене стояти на місці.

— Сьогодні я дізнався, що Гордій документально привласнив собі автодром, — сказав він. — Це ти допоміг йому?

Я навіть не знав про це. Мені було абсолютно байдуже на той автодром, окрім того, що я міг бачити там Вікторію.

— Я не цікавився цим питанням відтоді, як мер дав вказівку поділити автодром між вами, — відповів я.

— Знаю я, чим ти цікавився, — буркнув тато, глянувши на Вікторію.

— Не хвилюйся, татусю. З таким бездарним гонщиком як Захар тобі не світить відчути смак перемоги. Ти завжди будеш переможеним, завжди будеш позаду, бо ти — нікчема. Ти став причиною самогубства мами. І це ти винен у тому, що я стільки часу страждав. Але тобі не вдалося втримати мене біля себе. І знаєш, краще я буду у твоїх очах невдячним сином, аніж ще коли-небудь назву тебе батьком.

Я схопив Вікторію за руку, щоб якнайшвидше піти геть звідси. Мені не хотілося, щоб вона була свідком моєї неприємної розмови з батьком. До того ж він міг погарячкувати та образити її словами. Тато з легкістю зробив би це, а я не готовий був влаштовувати бійку з ним. Навіть після всього, що він зробив, цей чоловік залишався моїм батьком.

— Не забувай, що ти досі в моїй команді, Алексе, — кинув він мені в спину. — У неділю останній етап чемпіонату, і якщо ти переможеш, то це буде виключно моя заслуга. Ти зрозумів?

Я невдоволено похитав головою та просто таки витягнув Вікторію з цього приміщення. Коли ми вийшли на вулицю, я нарешті зміг з полегшенням видихнути. Тато мав рацію. Якщо я здобуду кубок, то він привласнить цю перемогу собі. Але в мене були трохи інші плани на фінальний етап. Захар і той "зелений" — два учасники, для яких я перетворю заїзд на справжнісіньке пекло.

Вікторія ніяк не коментувала мою розмову з батьком. Мабуть, вона бачила, що я був знервований. І я вдячний їй за цю мовчазну поїздку до будинку її батьків, яка допомогла мені заспокоїтися.

— Як ти? — спитала вона, коли ми вийшли з автівки.

— Все добре, — відповів я, але Вікторія, здається, не повірила мені. — Чесно. Я в нормі. Ох, ледь не забув! У мене є дещо для твоїх батьків.

Я відкрив задні дверцята автомобіля та витягнув звідти два вазони. Мої руки були зайняті, тому довелося зачиняти авто ногою.

— Серйозно, Алексе? — спитала Вікторія. — Ти купив для моїх батьків вазони?

— Так! Орхідея для твоєї мами, а Окаліс — для мого улюбленого майбутнього тестя. Я думаю, що йому сподобається. Він же, здається, любить фіолетовий колір. До того ж цей вазон відганяє депресію, дарує спокій, допомагає стати приязним, заряджає оптимізмом. Мені здається, що твоєму татові якраз це потрібно.

Вікторія засміялася від моїх слів. Вона раптом легенько обійняла мене за шию та поцілувала в щоку, піднявшись навшпиньки.

— Йому сподобається, — сказала вона, усміхаючись. — Тільки не розповідай татові, що означає цей вазон.

Як я і думав, Гордій був збентежений моїм подарунком. Вікторія ледве стримувала свій сміх, коли він стояв з тим горщиком в руках. Поліна так раділа біло-фіолетовій орхідеї, наче це був найкращий подарунок з усіх можливих. Не знаю чому, але вона мені завжди асоціювалася з цією квіткою: сильна, життєрадісна, впевнена в собі...

Нас провели до величезної вітальні. Це вперше я був у домі Вікторії. Чесно кажучи, всередині він виявився більшим, аніж мені здавалося зовні. Спочатку вечеря була трохи ніяковою. Незначні розмови батьків з Вікторією та Тео, не зачіпаючи якихось важливих тем. Вікторія почала розповідати про виступ Злати та як сильно їй сподобалося шоу. Я майже не торкнувся їжі, адже за столом все ще відчувалася напруга.

— Щодо новин, які ми обіцяли вам розказати, — почав Гордій. — Автодром тепер офіційно та задокументовано належить мені.

Він уважно подивився на мене, наче чекав моєї реакції. У глибині душі я радів, що все склалося саме так. Це місце з самого початку належало йому, але та незначна тяганина з автодромом стала початком нашої з Вікторією історії.

— Тату, як тобі вдалося привласнити його? — спитала вона. — Здається, мер був проти.

— Ну-у-у-у, — Гордій трохи зам'явся, глянувши на свою дружину. — Інколи треба натиснути на потрібні кнопки, щоб щось отримати.

— Боюся спитати, що це за потрібні кнопки, — пробурмотіла Вікторія.

— Мені вдалося дізнатися дещо про мера у його колишньої дружини, — заговорила Поліна. — Трішки шантажу — і ми все швидко вирішили.

Я помітив, як Тео скривився від слів своєї матері. Мабуть, він не був прихильником таких речей.

— А ти що скажеш, Алексе? — поцікавився Гордій.

Його погляд був прискіпливим та підозрілим. Я відчув, що Вікторія сильніше стиснула мою долоню.

— Я радий за вас, — відповів я. — Мій батько з самого початку помилився, коли зазіхнув на цей автодром, але ця ситуація потягнула за собою не такі вже і погані наслідки.

— Наприклад, наше знайомство, — додала Вікторія, глянувши на мене.

— Так. Я саме його і мав на увазі.

Ми деякий час мовчки дивилися одне на одного. Мені подобалося, що останнім часом Вікторія так багато усміхалася. Її чарівна усмішка завжди заспокоювала мене. Дідько! Я не міг погляду від неї відвести. Здається, я ще більше закохався у цю дівчину.

— І ще одна новина! — голосно сказала Поліна, змушуючи нас відірватися від витріщань одне на одного. Вона поклала свою руку на плече Гордія. — Ми їдемо у відпустку на Кубу.

— Ого! — здивувалися одночасно Вікторія та Тео.

— Коли ви їдете? — поцікавилася Вікторія.

— Після фіналу чемпіонату, — відповів Гордій. — Уже купили квитки.

— Ви лише вдвох їдете? — уточнив Тео.

— Кхм... — Поліна усміхнулася. — Ну, ми вирішили зробити собі ще один медовий місяць.

— Місяць? — скрикнула Вікторія. — Ви їдете на цілий місяць?

Вони захопливо обговорювали поїздку та почали вирішувати щодо екскурсій. Потім Вікторія захотіла показати мені свою кімнату, тому ми заховалися в ній.

— Я очікував побачити щось у стилі принцеси, — сказав я, оглядаючи білі стіни.

— Я хочу поговорити з тобою.

Вікторія раптом штовхнула мене на ліжко. Я трохи здивувався, коли вона вилізла мені на коліна. Чесно кажучи, я не думав, що вона буде поводитися так зі мною в одному домі зі своїми батьками. Дівчина уважно глянула на мене, охопивши моє обличчя своїми долонями.

— Місяць, — продовжила вона. — Цілий місяць без батьків, Алексе! Ми можемо усі дні проводити разом, розумієш? Нам не доведеться ховатися, а ще мені не потрібно буде поспішати додому. У нас з'явиться можливість лежати на ліжку аж до вечора. Та хоч цілодобово, Алексе! Ми не можемо втратити такий шанс.

— Вікторіє...

— Знаю! Знаю, що ти хочеш поїхати звідси, але я була б щаслива, якби ти залишився тут зі мною. Не назавжди, але хоча б на цей місяць. Будь ласка. — Вікторія поцілувала мене в губи. — Я прошу тебе. Не залишай мене.

— Я подумаю, — тихо сказав я.

Вікторія не була повністю вдоволена моєю відповіддю, але таки кивнула головою, погоджуючись. Вона сильніше обійняла мене, і в цей момент я зрозумів, що теж не хочу бути без неї.