Опікун - Єва Олесь

Мандражую перед входом Додому. Тікала звідси з надією, якої більше не існує, повернулася не в кращому вигляді, морально виваляна в бруді. Фізичний стан, за фактом, не відстає. 
Він казав мені, що пошкодую. Не вірила.

Удома не пахне ніким стороннім, взуттєва полиця наполовину порожня. Роздивляюся в пошуках натяку на Марго.

- Я один, - випереджає моє запитання.

Моє самопочуття не дозволяє ні порадіти, ні поцікавитися подробицями. Нерозумно лізти в чужі стосунки, коли сама не в силі їх побудувати.

Равський бере мене під руку, і я одразу ж прикриваю п'яту точку, боячись отримати за все зроблене і сказане. У машині він був дуже переконливий, коли говорив про свої наміри.

- Тобі на сьогодні досить, - саджає на пуфік.

Він сідає навпочіпки переді мною, закидає мою праву ногу на свою, обережно стягує кросівок і ставить ногу у домашній капець, те ж саме робить із лівою. У мене в грудях тріпоче, шкіра після його дотиків тримає теплий слід. Із Мішею так не було. Він міг ходити хоч на голові - у мене в грудях нічого не тануло.

Равський допомагає встати, знімає моє пальто, відкидає прилипле волосся з обличчя.

- Ром, я в порядку, - зупиняю його, ховаючи погляд. Мені соромно. Страшенно соромно перед ним.

Він мовчки знімає свою куртку і тягне мене за руку у ванну кімнату. Сам налаштовує воду і підштовхує мене до умивальника.

Я бачу, що він злиться, коли змиваю кров із рук і дивлюся на відображення в дзеркалі.

- Я сама впораюся. 
- Ти вже впоралася, - докоряє.

Равський збирає моє волосся у хвостик, дбайливо тримає, поки я вмиваюся. Вологими пальцями проходиться по передніх пасмах мого волосся, змиваючи налиплу кров.

- Як ти могла це допустити, Софіє? - рокоче. 
- Припини.
- Ти розумієш, чого могла коштувати твоя гордість?

Я ховаю погляд скрізь, де тільки можу, аби не дивитися на Рому.

- Тобі варто було лише подзвонити, коли щось пішло не так.
- Я боялася. 
- Чого? 
- Що ти мене лаятимеш. 
- Гадаю, отримати ляпаса по сраці не страшніше за Це. 

Він веде мене у вітальню, я сідаю на диван і чекаю, коли Рома знайде аптечку. Це не займає багато часу.

- Подякуєш своєму приятелеві, що він мені подзвонив, - знову сідає навпочіпки і прикладає до моїх губ мокрий спонжик. Відстороняюся трохи, щоб сказати. 
- Чому ти не питаєш, через що він так вчинив?

Равський не запитав нічого про це. Ні після слів Міші, ні після того, як розглянув усі пошкодження.

- Щось зміниться, якщо я знатиму?

Потискаю плечима.

- Я думаю, що сама винна.

Він підкидає брови, прибирає спонжик.

- У чому? 
- У тому, що він у мене не перший.

Чомусь очі мокріють, я схлипую. 
Рома на кілька секунд затримує погляд на моїх очах, прочищає горло, пригладжує бороду. Ми жодного разу не говорили про це, йому важко. Мені важко не менше, але мені нікому більше довіритися.

- Вибач, я не повинна цього говорити.

Вибачаюся, одразу відчувши, що сказала зайве.

Він не знає про мене багато чого. Недозволено багато, інакше розчарувався б у мені давним-давно. Я стільки неправильних вчинків зробила, стільки ганьбилася своєю поведінкою на зло йому, що й не злічити. Хотіла зробити йому боляче, а виходить, що боляче мені одній. Не тільки через нерозділені почуття, до того ж через те, що час повернути не можна. Я залишуся для себе огидною назавжди. Уся моя "помста" згорнулася в грудку сорому. Оніщенко відкрив мені очі на мою сутність.

Я ганьбила Рому і себе. Вела розгульний спосіб життя, віддавалася тим, хто на це не заслуговував, навіть коли сама не дуже цього хотіла.

- А ти в нього перша?

Знизую плечима у відповідь, очима шукаю, куди дивитися. Здається, мені більше ніяково, ніж йому. 
Равський не дає мені потупитися, м'яко підбиває пальцями моє підборіддя, просячи подивитися на нього.

- Людям у всьому потрібен досвід, Софіє.

Я соваюся ближче до нього, обіймаю за шию.
Міша мене загнобив за те, що Рома назвав нормальним. Вірю я більше тому, хто для мене сильний авторитет. Його думка на мільйон щаблів вище.

Він не відштовхує мене, притискає до себе.

- Пробач.

Вибачаюся перед ним за все. За свою гордість і дурість - найбільше.

- Не злися на мене, будь ласка, - шепочу.
- Я спробую.

Мені його дуже не вистачало. Не вистачало спокою в його обіймах і відчуття захищеності.
Він приймає мене після купи помилок.

Я така щаслива, що все позаду.