Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно
У ніч перед відкриттям я погано сплю. Кручуся, нервую, не уявляю, як усе мине. Що якщо… мої запрошення проігнорують? Я це переживу? У роздумах, з періодичними провалами в сон минає моя ніч. Вранці, як і передбачала, встаю з головним болем. Вдома зі знеболювальних нічого немає, тому я збираюся, приймаю душ, ніжачись у гелевій піні, вимиваю волосся кокосовим шампунем.
Кажуть, з ароматерапії є користь, але, мабуть, не сьогодні. Головний біль не минає навіть тоді, коли мені залишається нанести останні штрихи макіяжу. Підфарбувавши губи, задоволено дивлюся у дзеркало. Я вродлива. Господиня салону має виглядати саме так: стильною, привабливою, з непомітним, але якісним макіяжем і ідеально укладеним волоссям.
Образ я доповнюю діловим костюмом-трійкою ніжного блакитного відтінку. Вбрання пошили в ательє на замовлення. Топ із ліфом ідеально облягає груди й відкриває невелику ділянку живота трохи вище пупка. Його прикривають брюки зі стрілками, які роблять мої стегна візуально ширшими. Зверху накидаю піджак і застібаю його на ґудзики. Час розстебнути його в мене обов’язково буде. З’явитися на зустрічі краще в строгому, закритому вбранні, а вже потім…
Сьогодні для поїздки в салон я використовую таксі бізнес-класу. Викликаю автомобіль і, поки він їде на моє замовлення, надягаю туфлі на шпильках, беру клатч у тон костюму, й задоволено кинувши останній погляд у дзеркало, виходжу на сходовий майданчик і зачиняю двері. Таксі вже чекає. Водій обходить автомобіль, відчиняє мені двері.
— Ми можемо зупиниться біля найближчої аптеки? — прошу в таксиста на півдорозі.
Голова чомусь починає боліти сильніше, тому вирішую випити знеболювального.
— Так, звісно, ось і вона, до речі.
Водій паркує автомобіль поряд із невеликою аптекою. Я швидко залишаю салон і квапливим кроком прямую всередину. Тут пахне медикаментами й чомусь спиртом. Я швидко купую знеболювальне і пляшку води. Уже в автомобілі ковтаю пігулку й намагаюся розслабитися, поки ми їдемо до салону. Думаю про те, що не завадило б прикупити й заспокійливих, але тепер уже пізно.
Попри навіювання не нервувати, я все ж не можу заспокоїтися, й чим ближче ми під’їжджаємо, тим сильніше хвилювання здіймається всередині. Чи будуть журналісти? А критики? А блогери, які зможуть зробити непогану рекламу нашого салону на своїх інстаграм-сторінках?
Юля стверджувала, що блогери обов’язково будуть, адже відкриття нашого салону дасть їм новий, цікавий контент. Уже потім із ними можна буде поговорити про питання співпраці, заплатити за рекламу, щоправда, поняття не маю, спрацює це чи ні. Юля стверджує, що обов’язково, адже в інстаграм зараз вирує життя. Я ж повністю закинула свою сторінку. Напевно, час повернутися, вести блог від імені власниці відомого салону, спробувати розкрутитися, а там…
— Приїхали! — повідомляє чоловік.
Перш ніж вийти, дивлюся у вікно. Відкриття призначено за пів години, але хтось же мав би вже прийти? Біля входу в салон бачу не когось, а, щонайменше, людей двадцять. Ковтаю, відчуваючи, як сильно б’ється моє серце. Я страшенно хвилююся, що нічого не вийде, що вкладені гроші не окуплять себе, що я втрачу те, що залишив колишній чоловік і… так і не доведу йому, а головне, собі, що здатна на більше.
— Прийшли на відкриття? — запитує таксист. — Моя дружина теж сюди збирається. Наторочила мені всі вуха про те, як тут гарно, як елегантно й доглянуто всередині. Хоче бути однією з перших, хто запишеться. Вона блогер.
Чоловік вимовляє останнє слово так, ніби це лайка, а я усміхаюся. Про мій салон говорять.
— Я на відкриття, — широко усміхаюся. — Як господиня салону. Без мене не почнуть.
— Нічого собі, — вимовляє він. — А, може… запишете мою дружину? Можна не в першу позицію, але кудись найближчим часом.
— Без проблем, — киваю і простягаю йому візитку. — Напишіть за цим номером у месенджер, я скажу помічниці, і вона обов’язково запише вашу другу половинку в зручний для неї час.
З машини виходжу усміхаючись. Так сильно нервувати, як робила це зовсім недавно, припиняю. У нас є перший клієнт. Людина, яка звідкись довідалася про відкриття нового салону й хоче записатися. Сподіваюся, вона залишиться задоволеною й порекомендує нас своїм знайомим, друзям і родичам. До салону йду, сяючи усмішкою. Задоволена. Окрилена, якщо можна так сказати.
— Валеріє Дмитрівно, — Юля знаходить мене майже відразу. — Ходімо, ми всі на вас чекаємо.
Ми заходимо всередину салону, де вже зібралися дівчата. Усі вони одягнені у форму, яку для нас шили на замовлення. Усміхаються, іскряться. Я впевнена, що обрала справжніх професіоналів, тому й нервую значно менше. І головний біль теж минув.
— Доброго дня, Валеріє Дмитрівно, — майже в один голос вимовляють дівчата. Усміхаються, дивляться на мене зачаровано.
— Привіт, мої хороші.
Раніше я давала собі установку, що буду спілкуватися з ними, як зі співробітницями, але за ті дні, що ми встигли провести тут разом, зрозуміла, що не хочу. Набагато легше мені буде ставитися до них, як до подруг. Заохочувати, коли вони добре виконують свою роботу, сварити за провини. Жодних штрафних санкцій, як мені радили, я вводити не буду. Хочу дружню, спокійну атмосферу, та й дівчатка, здається, уже подружилися.
— Ви бачили, скільки людей уже прийшло? — усміхається Наташа. Я взяла її на посаду перукаря. — А ще цілих двадцять хвилин до початку!
