Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Саме через останню я встаю раніше і приїжджаю в салон. Відчиняю двері, заходжу всередину першою. Нікого зі співробітників на місці ще немає. Сідаю в зручне крісло, оглядаю майже готове приміщення. Залишилося зовсім трохи, сьогодні, здається, мають все закінчити. А завтра приїдуть дівчата з клірингу відмити дзеркала, протерти пил, розставити декор і навести красу.

Назву для салону обрала нехитру, але таку, щоб запам’ятовувалася: «Beauty for girls & man», що в перекладі означає «Краса для дівчат і чоловіків». Хотілося чогось простого й одночасно щоб запам’яталося, а в підсумку вийшло ось так.

За пів години до салону під’їжджає Юля. Виходить з автомобіля, мабуть, з таксі, тому що свого транспорту в неї немає, і впевнено заходить у салон.

— Привіт, — вимовляє, помічаючи мене в кріслі. — Ви давно тут?

— Хвилин тридцять. Чекаю ось хлопців.

— Хочете все проконтролювати?

— Ні, просто…

Сама не знаю, навіщо приїхала. Знаю ж, що Юля все зробить за вищим ґатунком, але однаково приїжджаю. Потягнуло сюди, чи що. Відчайдушно так захотілося приїхати.

За годину тут стає жвавіше. Хлопці зовні кріплять вивіску, Юля роздає вказівки, а робітники все встановлюють всередині, перевіряють на працездатність прилади, розетки, лампочки й дзеркала з підсвічуванням. Частково я все ще не вірю, що це все — моє. Не плід моєї уяви, а салон, який відкривається буквально днями. І я буду в ньому господинею. Хочеться заплющити очі й вщипнути себе, але натомість виходжу на вулицю, ковтаю прохолодного повітря.

Вивіска ось-ось буде готова, і потім можна їхати додому. Я задоволено роззираюся, повертаю голову вправо й завмираю, тому що в якихось жалюгідних метрах від мене стоїть Богдан. Він у чорному діловому костюмі, у туфлях із круглим носком і блакитній сорочці. Його погляд впевнено дивиться на жінку, одягнену майже так само стримано й по-діловому, як і він.

Мене Богдан не бачить, втім, це й добре, тому що я можу розгледіти його до дрібниць.

Навіть із такої відстані.

Він не міг змінитися за якісь тижні, але я відчайдушно розглядаю його обличчя. Шукаю там хоча б натяк на те, що він сумував, але воно, звичайно ж, залишається байдужим. Богдан щось говорить супутниці, при цьому його губи ворушаться, а я почуваюся одержимою. Повинна, напевно, відвести погляд, але я продовжую його роздивлятися: зачіску, очі, губи, ніс, щетину. Усе, за що чіпляється мій погляд, не змінилося.

Я злюся на себе за виявлену слабкість. За те, що не можу відірвати погляду і відчуваю пекучі ревнощі всередині. Коли я встигла зробити цього чоловіка своїм? Якої миті він став мені таким близьким? Тоді, коли я майже наважуюся відвернутися, він раптом підводить погляд і дивиться прямо в мій бік. Удари серця луною віддаються в грудях.

Тук-тук-тук.

Розганяються галопом, коли він дивиться. Вірніше від того, я-а-а-а-к він дивиться. Впізнав, безумовно і… не може відвести погляд. Я хочу так думати, напевно. Тому що на мене він дивиться майже так само, як і я на нього. Не бачачи нічого навколо й не слухаючи ту, яка активно жестикулює перед ним руками. За миті розумію, що він вибачається перед жінкою і йде до мене. Широким кроком прямує просто в мій бік. Жодного сумніву, якщо вони й були, не видно на його обличчі. Лише впевненість у правильності вчинку й нетерплячість, ледь помітна у квапливості кроків.

— Привіт, — кажу першою, варто йому підійти ближче.

— Здрастуй, Валеріє.

Зрозуміло, він не збирався вдавати, що ми незнайомі. Його голос звучить спокійно в ту саму мить, коли мене вивертає навиворіт від його присутності, запаху, який невблаганно сягає рецепторів, і чоловічого магнетизму, який надходить від нього тонами.

— Скоро відкриття? — цікавиться.

— У вівторок. За чотири дні.

Я швидко копирсаюся в сумочці й дістаю звідти запрошення, складені особисто для нього. Зрозуміло, мені б забракло сміливості приїхати до нього додому й навіть відправити їх поштою, але я однаково зробила їх. Зараз найкраща мить, щоб віддати, тому що він сам запитав про відкриття. Це ж… натяк?

— Ось, — простягаю їх йому. — Буду рада тебе бачити. На терасі буде невеличкий фуршет, але якщо тобі нецікаво, я зрозумію.

Останні слова тараторю швидко, тому що він мовчить. І не поспішає брати запрошення. Відмовить? Звісно, відмовить, дурепо, картаю сама себе. Навіщо йому запрошення на відкриття салону краси? Він впливовий бізнесмен і кілька ночей між нами зовсім не означає, що…

— Я прийду, — вимовляє Богдан, обриваючи мої думки на півдорозі.

Він бере з моїх рук запрошення, але одне віддає мені. Його пальці випадково торкаються моєї руки. Мені навіть здається, що його дотик навмисний, що він хоче доторкнутися до мене, але все майже відразу припиняється. Шкіру на тильній стороні долоні починає поколювати, а груди стискає лещатами.

— Немає потреби, — пояснює свій жест. — Я буду сам.

Усі слова ніби вивітрюються з голови. Що я маю сказати, що буду рада бачити його самого? А, може, запитати, як у нього справи? На жаль, Богдан не дає сказати й слова: вибачається, що не може продовжити нашу розмову.