Кращий друг мого чоловіка - Тая Смоленська

Вранці Максим наполягає на тому, щоб відвезти мене до батьків, але мені вдається переконати його, що достатньо і того, щоб він допоміг добратися до вокзалу. Між нами відчувається незручність, ми уникаємо дивитися один на одного, спогади про вчорашню ніч обпалюють, пробуджують сором і почуття провини.

- Ну, дякую, я… поїду, - наважуюсь нарешті підняти на нього погляд, перед тим як юркнути в автобус.

- Якщо що дзвони, Олю, - Максим теж мнеться, видно що хоче якнайшвидше втекти.

Я видавлюю з себе посмішку і нарешті забираюся в автобус. Моє місце біля вікна, тому я можу бачити, як Макс йде до свого автомобіля, не обертаючись. Чорний позашляховик ховається за рогом, тепер мені не потрібно вдавати, що все добре.

В очах збираються сльози. Всю дорогу до батьків я думаю про те, що наробила. Чим я краща за Аню, яка закрутила роман з одруженим чоловіком? Хоча, гаразд, Макс не живе з дружиною. Можливо, вони навіть розлучаються. Це трохи допомагає втішити себе.

Знайома рідна хвіртка викликає почуття ностальгії. Давно я не приїжджала у гості до батьків. Я їх навіть не попередила цього разу. І подарунків не купила. Адже ж свята.

Мама виходить із дому в той момент, коли я намагаюся втягти у двір свої валізи. Максим пропонував залишити в нього частину речей, а як повернуся до міста – забрати, але я одразу ж відмовила. Зустрічатися з ним знову не хочеться.

- Олю? Оце сюрприз! Чого не зателефонувала, не попередила? А як же ваша подорож з Іваном? - Іде мені на зустріч мама, посміхаючись. Обіймає мене, цілує в обидві щоки.

Я не витримую. Дивлюся в рідне обличчя і починаю ревіти, незважаючи на те, що трималася всю дорогу. Обіцяла собі не затьмарювати батькам свята.

- Ну, що трапилося, Олечко? Посварилися знову, так? Ходімо до хати, скажу татові, щоб твої речі заніс.

Мені треба виговоритись, тому я розповідаю все мамі. Ну, майже все. Мовчу про вчорашню ніч із Максом. Про це точно нікому не можна знати.

Мама намагається заспокоїти мене, сердиться на Ваню, поривається подзвонити йому і висловити все, що вона про нього думає, але я благаю її не робити цього. Взагалі ніяк з ним не контактувати.

- У нас немає дітей, у мене немає до нього жодних претензій, тому нас мають розлучити швидко, - поясню, коли істерика трохи вщухає.

- І що далі робитимеш? У місті залишишся?

- Так. Я квартиру винайняла. Тільки до іншого салону доведеться перейти, шукаю щось недалеко від нового житла. Не хочу, щоб Іван знав, де я працюю. Мені до кінця життя цих сцен вистачило.

- Ох, як тепер бути. Розлучення… Хто б подумав? А таким порядним і люблячим завжди здавався. Ревнував тебе навіть до рівного стовпа.

- Угу, - зітхаю і стираю з лиця сльози. - Давай накриємо на стіл? Зголодніла жахливо. Що смачного ти готувала?

У батьків мені трохи легше стає. Забуваюсь  про свої нещастя. Потім до нас в гості приходять численні родичі, адже свята все-таки.

Їхати назад не хочеться, але мені потрібно забрати ключі від квартири і почати працювати. Відпустку брати ніколи, тепер мені доведеться утримувати себе самій.

Батьки проводжають мене до зупинки, ми прощаємось і я їду назад. У багатолюдне місто, де серед мільйонів я почуваюся шалено самотньою. Стискаю в руках телефон, за останні дні мені писали лише клієнтки. Вітали зі святами та просили записати їх на манікюр.

Я викликаю таксі, попередньо домовившись про зустріч із господарями квартири. Забираю ключі та залишаюся одна у своєму новому житлі. Однокімнатна квартира з простеньким ремонтом і маленькою ванною кімнатою зовсім не схожа на нашу затишну простору квартиру з Іваном. Але тепер вибирати не доводиться. Мені ще треба якось наскрести на оренду цієї.

Я заглядаю в порожні шафи, розкладаю речі, пишу список, що потрібно купити. Тут абсолютно немає посуду. Тому обідаю я їжею з супермаркету наодинці на кухні.

Коли ввечері надходить повідомлення від Максима, я дивуюсь.

«Повернулася до міста? Все добре? В'їхала до нової квартири?».

Декілька хвилин перечитую рядки, намагаючись придумати що відповісти.

«Так. Дякую. Обживаюся».

Повідомлення прочитане, але більше нічого Самойлов мені не пише. Напевно, це і на краще. Нам не варто підтримувати зв'язок. Поступилися раз, раптом ще раз трапитися?

Перші кілька тижнів проходять спокійно. Я завантажую себе роботою на максимум. Знаходжу собі нове місце в салоні за двадцять хвилин ходьби від будинку. Здається, життя починає налагоджуватись. Ось тільки ночами шалено важко. Повертаюся на дивані, намагаючись заснути, думаю про Ваню, потім про Максима, потім знову про чоловіка. Досі не можу повірити, що це не сон. Що всі плани, надії та мрії зруйновані в одну мить. І що життя більше ніколи не стане таким, як раніше.