Всупереч здоровому глузду - Єфремова Анастасія

***Олексій***

Повертаючись додому бачу як у вітальні горить бра, а що це означає? Вірно, вечір спокійно не мене.

- Де ти був? Ти бачив час? Твої робочі години вже давно закінчились! Я вимагаю пояснень. Я твоя дружина, чи ти забув?

- Я пам'ятаю, що ти моя дружина і що?

- Ти був із нею?

- Так, й що?

- Ти повинен був забрати мене з лікарні, а замість цього з нею злигався?

- Взагалі-то ми ходили в кіно.

-Та ти взагалі знахабнів! - вилупивши очі, каже Маша

- Маш, послухай мене уважно. Я планую з тобою розлучитися, настав час коханцеві оголосити про те, що він скоро стане чоловіком і щасливим татусем.

– Що? Що ти несеш!? Це твоя дитина і жодного іншого батька не може бути! Ти мене почув?

- Машуль, коханець знітився чи що? Вирішив, що з дитиною він уже не хоче спати з тобою?

– Що? Що ти вигадав?

- Маша, я знаю досить багато, крім його імені. Ти справді думаєш, що я такий дурень?

- В мене немає коханця.

- Це навряд чи. Точніше сказати, зараз ні, ти це мала на увазі? Ну звичайно, колись же треба було зупинитися! Зрозумій, я завжди спокійно ставився до твоїх пригод. Знаєш чому?

- І чому ж?

- Мила дружина, як приємно, що ти навіть не відкидаєш факту про коханців.

- А ... а

- Так ось, повернемося до теми. Мене не обурювало доти, доки ти нахабно не спробувала видати чужу дитину за мою!

Звісно, цей діалог коштував її зляканого погляду. Але мені вже встигла набриднути ця розмова.

Виходжу з вітальні, але голос Маші застає мене посередині сходів.

- Це твоя дитина, Льоша. Я не змогла б так з тобою вчинити, чи ти чуєш мене? – каже мені моя дружина і починає плакати.

Я не витримую, спускаюся та акуратно скидаю сльози з її очей. М’яко проводжу по обличчю. Вибору не залишається. Я ніжно укладаю її в обійми й тихо шепочу на вушко:

- Не плач зараз мила, не лий сльози дарма. Ось зробимо тест ДНК і потім хоч крокодилом заливайся.

– Що? Виродок! Ненавиджу тебе - відповідає Маша відштовхує мене і замахується на удар.

Перехоплюю її руку:

- Знаєш, ти мене навіть більше не дивуєш.

Нарешті піднімаюсь на другий поверх і що найголовніше в повній самоті.

Соня вже давно спить, але це не заважає мені насолодитися її сплячим обличчям.

- Я люблю тебе, моя люба дівчинко.

Вона така гарна. Її довгі вії, пухкі губки, що скручені в трубочку і кирпатий носик, який мило сопе. Я хотів би просидіти так усю ніч, але усвідомлюю, що скоро сюди може зайти Маша і поцілувавши дочку, я виходжу з кімнати.

Ніч, однак, дивовижний час доби. Тільки вночі думки такі живі, а фантазія яскрава.

Вночі заплющивши очі, ми можемо бути тим, ким завжди хотіли стати. Там де мріялося побувати. І з тим, без кого більше не уявляєш свого життя.

Ніч – це великий дар і водночас прокляття.

Тільки вночі, перебуваючи в цілковитій самоті, ти відчуваєш його прохолодне дихання, від якого тремтять піджилки й душу огортає морозом.

Тільки в цей час доби, тобі хочеться швидше побачити ранкові промені, глибше вдихнути їх немов ковток свіжого повітря і забути, спопелити відчуття неймовірного відчаю і болю.

Мені все ще боляче, мам…

*Ранок наступного дня

 ***Ліза***

- І як все пройшло?

- Нормально, тобі зробити кави? Я сьогодні щось заспала і без неї ніяк.

- То вчора ви тільки в кіно ходили?

- Мам, я з ним не сплю - бачу, що від моєї відповіді їй відлягло від серця.

- Мені дзвонив Женя, питав чи не хочемо ми приїхати в гості, по місту погуляти.

- Мам, він більше не бачить в мені подругу.

- Єлизавета, невже я виховала тебе такою дурепою? Він вже давно в тебе закоханий і я так сподівалась і все ще сподіваюсь, що ти отямишся. Він, це найкраще що тебе може очікувати, Ліз.

- А я то думала, де ж моя матінка поділась.

- Що ти таке верзеш?

- Просто з того дня, коли Льоша подарував мені квіти, ти… мені здалось що ти змінилась, а по факту просто притихла.

- Ти куди?

- На роботу до майбутнього аліментника.

***Олексій***

*стук у двері

- Заходьте

- Я до Вас на хвилинку

- Заходь, Ліз. Як ніч?

- Я зайшла, аби сказати дякую, за вечір і подарувати ось це – каже дівчина і кладе маленьку коробочку на стіл.

- Ти робиш мені пропозицію? – з усмішкою запитую я у дівчини – Якщо так, то я згоден

- Ні, Льош. Я пішла, аби не довго затримуватись в тебе в кабінеті, а ти поглянь потім.

- Дякую, Ліз. Зачекай, ти зараз на обхід?

- Так, а що?

- Та просто запитав, іди Лізунь.

Як і було вирішено, сьогодні поспілкуюсь з Лілею.  Поки Нелі вийшла з кабінету, вирішив переглянути архівні історії. Все ж таки я сподівався, що Ліля швидше повернеться. Робота мене не втомлює, а ось набридлива мелодія її телефону, дуже бісить. Вона грає вже разів чотири і мабуть, не збирається замовкати. Не в змозі слухати її ще раз, я вирішив все ж таки вимкнути звук на телефоні. Взявши телефон у руку, я побачив до божевілля знайомий номер.

Цікаво, що я почую. Натискаю прийняти виклик і:

- Привіт, це Маша. Я думаю, ти й так знаєш, адже ти не всім пишеш повідомлення про допомогу. Коротше, я не знаю, хто ти, але дякую за наводку. Мені необхідно з тобою побачитись, може ти допоможеш із ще однією справою. Що скажеш? Алло… Ти мене чуєш?

Скидаю дзвінок і швидко заходжу у повідомлення.

Все ж таки жінки якісь дивовижні створіння. А деякі особини прям трудяги-мурахи. І добре Ліля знає адресу, але звідки їй відомо про букети? Може, Ліза щось згадувала, хоча ні. Це ж маячня. Вона сама просила триматися якомога далі від неї на роботі.

*Пройшло 15 хвилин*

Я вже сиджу вистукуючи пальцями. Довелось для запобігання проблем відправити Лізу за обідом. Хвилини тягнуться неймовірно довго і я не можу заперечити той факт, що накручую себе ще більше. Яка ж стерва. Аж тут Ліля заходить до кабінету, прямує до свого столу.