Невипадково - Стейсі Браун
Наповнивши вазу водою я стала розкладати квіти та милуватись букетом. Раптом мій телефон знову задзвонив.
- Та що ж це за ранок такий! – мовила я про себе.
На екрані висвітилось ім’я кращої подруги і я без вагань підняла слухавку:
- Доброго ранку, люба. Не спиш?
- Вже ні, - сумно відповіла я.
- О, вибач, я тебе розбудила?
- Та ні, дехто до тебе постарався.
- Ну добре, - не звертаючи уваги на моє зауваження схвильовано продовжила Сем, - Я не спала пів ночі, але підготувала для тебе питання до інтерв’ю. Хочеш я приїду і підготую тебе?
- Сем, це зайве. Головне – що є питання, а як записувати й сидіти імітуючи уважного слухача я знаю.
- Це головне, - веселіше промовила подруга, - я відправила питання тобі на електронну пошту, тож подивись і якщо щось захочеш змінити, скажи мені.
- Дякую, я подивлюсь, і якщо ти знадобишся, я наберу.
- Добре, подруго, а я поки трохи подрімаю. Бо сьогодні майже не спала, очі самі заплющуються…
- Звичайно, відпочинь.
- Але якщо буде потрібна моя допомога, дай мені знати.
- Не переживай, Сем, я впораюсь, а ти відпочинь. Може я тобі принесу стільки матеріалу, що тобі доведеться працювати і працювати.
- Сподіваюсь на це. Дякую, що погодилась на це інтерв’ю.
- Без проблем.
- Щасти тобі. Чекатиму на твій дзвінок.
- Домовились, солодких снів.
Я поклала слухавку і пішла на кухню готувати сніданок.
Весь день пройшов в легкому хвилюванні, я навіть декілька разів прорепетирувала питання перед дзеркалом. Останній раз, коли я брала інтерв’ю, був ще під час навчання в університеті. До того ж, брала я його у своїх однокурсниць. А це справжнє інтерв’ю, ще й у людини, яка ніколи його не давала.
«Сподіваюсь, я не відіб’ю у нього бажання спілкуватись з журналістами в майбутньому» - жартуючи в своїх думках я намагалась себе заспокоїти та підбадьорити.
Готуючись до розмови, я обрала бежеві штани та білий светр. Не хотілось сильно виділятись, хотілось просто виглядати стильно та комфортно водночас.
І ось настав час, коли на мене вже повинна була чекати машина. Я вийшла з будівлі, біля входу стояв чорний мерседес з тонованими вікнами, а біля дверцят стояв молодий чоловік в діловому костюмі. Побачивши мене, він відчинив дверцята та промовив:
- Місс Сміт, прошу.
Я сіла в машину з дивним відчуттям, що мені приділяють занадто багато уваги. Таке відчуття, що я буду давати інтерв’ю, а не брати його у когось. Протягом всього шляху я насолоджувалась романтично-осіннім видом з вікна. Спочатку ми їхали містом, але потім виїхали в район, в якому я ніколи не була. Це був найдорожчий район міста. Величезні маєтки, доглянуті сади, фонтани на подвір’ях – все це вказувало на те, що власники цих будинків не шкодують грошей на свій комфорт.
Але потім будинки закінчились й ми їхали дорогою через шикарний сад. Десь вдалечині виднівся маєток. Я зрозуміла, що це було місце, куди ми прямуємо. Поруч з цим будинком не було інших будівель, схоже на те, що його власник віддає перевагу самотньому життю без сусідів. Але все ж таки дім був дуже гарний. Триповерховий маєток в старовинному стилі натякав на свою багаторічну історію. Навколо нього було надзвичайно багато зелені. Трохи осторонь виднілось озеро, а за ним густий сосновий ліс.
Коли машина під’їхала до подвір’я, водій вийшов з машини та відчинив дверцята для мене. Сонце трохи засліпило мене, але коли очі звикли до світла, я побачила, що дім – набагато краще аніж здавався мені здалеку.
На подвір’ї стояв молодий чоловік, судячи з вигляду, він був дворецьким, або наглядачем за будинком. В таких розкішних маєтках я не була ніколи, тому почувала себе розгублено. Але чоловік, що чекав на мене біля дверей так добродушно посміхався, що я трохи заспокоївшись пішла йому назустріч.
- Доброго вечора, місс Сміт. Вас не втомила подорож?
- Ні, дякую.
- Проходьте будь-ласка, - він відчинив переді мною двері пропускаючи вперед, - мене звати Джозеф, я наглядач цього будинку.
Зайшовши всередину, я здивувалась, адже очікувала побачити розкішні меблі, картини, вази, але всього цього не було. Всередині маєток виглядав якось занадто звичайно. Подібне оздоблення та меблі може дозволити собі середньостатистичний громадянин. Видно було навіть, що деяким меблям багато років і виглядають вони буденно. Вся ця картинка ніяк не була пов’язана з екстер’єром будинку.
Чоловік провів мене до вітальні та спитав:
- Не бажаєте чаю чи кави?
- Я б не відмовилась від чаю. Але я хотіла спитати, - відсутність господаря будинку бентежила мене, - де містер Лейер?
- Він в саду, він проводить там багато часу. Я скажу йому, що ви прибули.
- Чи можу я сама повідомити йому про це? – найменше мені хотілось витрачати час на очікування. Я почувала себе ніяково, і хотілось завершити це інтерв’ю найскоріше.