Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Потім, після досягнення основних кар'єрних цілей, можливо я й стала б замислюватися про більш приземлені речі, такі як заміжжя та діти. Але то все потім, колись, у далекому майбутньому…

Проте все перевернулося з ніг на голову, коли я познайомилась з Назаром. Цей високий зеленоокий серйозний красень підкорив моє серце з першої секунди. Він, як лавина, увірвався в моє життя, перемішавши абсолютно все.

Я погодилася вийти за нього заміж, навіть не питаючи поради у батьків. Чому тато, звичайно ж, не зрадів. Вони з мамою намагалися мене відмовити від такого поспішного рішення. Але дарма.

Якщо щось спаде мені на думку, то мене неможливо зупинити.

Через власну впертість і прийшли всі мої біди.

Вискочивши заміж, я з головою загрузла в облаштуванні сімейного вогнища. Тягнула з будь-яких поїздок статуетки, рушники, вази до будинку. Між фотосесіями бігала в меблеві магазини, вибираючи розмір майбутнього ліжка або довжину штор у вітальню. Лавірувала між мріями про підкорення світу та життям за містом у затишному, великому будинку з коханим чоловіком.

Все було ідеально, доки мені не випав шанс потрапити на перший дизайнерський показ. Не простий дефіле у місцевому палаці культури, а серйозний захід на тижні моди.

Я чекала на той кастинг немов на манну небесну. Тараторила всюди, що скоро схоплю пташку щастя за хвіст. Дитяча мрія маячила перед носом.

Але слова кастинг-директора про те, що я надто товста для світу Високої моди, пошматували мене як шредер аркуші паперу.

Дитячі фантазії розбилися про сувору дійсність. Округлі від природи стегна стали тягарем, гарні налиті груди — ворогом номер один.

Виснажливі тренування стали частиною щоденної рутини. Їжа ділилася на мізерні порції, а за відсутності результату в обхваті стегон, і зовсім скорочувалися до одного прийому їжі на день.

Сліпа впертість, віра у власні ідеали привели мене до гормонального збою, розладу харчової поведінки, затяжної депресії. Комплекс жорстких заходів призвів до гормональних змін, які вплинули на овуляцію та дозрівання яйцеклітин.

Спочатку дивні діагнози лікарів не зачіпали. То й що, що є якісь там ускладнення. То ж не повний нуль. Значить, все можна виправити. Все одно про дітей ще надто рано думати. А потім… потім виявили злоякісну пухлину, яка змінила остаточно все.

Усміхаюся ширше, аби не показувати всім, наскільки мені болить. Доспівую останній приспів та прошу включити ще один трек. Ще жвавіший, ніж попередній.

Треба заглушити щемливий біль у грудях. Треба заткнути вулкан гірких почуттів, що вивергається під шкірою.

До приспіву другої пісні Саша та Іра приєднуються до мене. Ми танцюємо, сміємося, співаємо немов у старі часи. Троє молодиків підходять знайомитись, пропонують  нам приєднатися до їхньої компанії. Чемно відмовляємося, бо не плануємо розбавляти наш дівич-вечір тестостероном.

Повертаємося до столика та повторюємо напої. Негласно обходимо тему моїх відносин, акцентуємо розмову на майбутній поїздці Ірини до Парижа.

— Ти вже підготувала валізу? Зібрала найкрасивіші сукні?

— Ні, — кусаючи губи, сором'язливо опускає погляд Іра. — Рано ще.

— Іро, ти червонієш, як помідор. Брехати так і не навчилася, — регоче голосно Олександра. — В перший вечір зібрала цілих дві валізи. Зараз покажу, я зняла її збори на відео.

Сашко заходить до мобільної галереї, шукає потрібний знімок.

Дістаю із сумочки свій смартфон. Світлодіод вгорі екрана блимає червоним, повідомляючи про пропущені дзвінки. Знімаю блокування та дивлюся всі повідомлення.

Назар, Назар, Назар.

Чоловік дзвонив мені близько семи разів за останню годину.

«Чому не береш слухавку? Я їду додому». Повідомлення написано надіслано десять хвилин тому. Хвиля остраху пробігає по спині.