Обіцяю бути твоєю - Адалін Черно

Ігор йде тільки за годину, коли сусідам набридають крики й вони, не витримавши, починають виходити на майданчик і покривати його міцним матом. Через двері я навіть чую, як сусід Стьопа з квартири знизу погрожує начистити йому пику, якщо він зараз же не забереться. Після стає тихо, і я біжу до вікна, щоб переконатися — Ігор йде.

Кинувши останній погляд на вікна колись нашої квартири, він сідає в автомобіль. Я видихаю, відчуваючи, як напруга йде з тіла, м’язи розслабляються, проте починає тиснути на скроні. Це позначається емоційне перенапруження. Щоб полегшити біль, сідаю в крісло і відкриваю чат із Богданом. Погляд миттю натикається на попереднє повідомлення, яке я написала йому ще вчора, але так і не отримала відповіді:

«На добраніч, мій нетерплячий чоловіче».

Сьогодні написати я ще не встигла, бо до обіду жодних незвичайних подій не було, а потім довелося їхати у свій майбутній салон. Проте зараз я можу розповісти йому про все, що сталося.

«Ти знаєш, що розлютив мого колишнього?»

У кінці я ставлю смайлик і пишу нове повідомлення, припускаючи, що відповіді на це не буде.

«Тепер він погрожує знести будівлю, якою ти володієш. Чому ти, до речі, не сказав?»

І знову смайлик. І далі ще одне повідомлення:

«Це не має значення, але думаю, ти повинен знати про те, що відбувається».

Коли на екрані з’являється рухомий олівець, я завмираю й кілька разів кліпаю. Він мені пише. Богдан мені відповідає. Я намагаюся уявити, що за повідомлення це буде. Він подякує за інформацію?

Повідомлення, що з’явилося на екрані, кардинально відрізняється від тих, що спливали в моїй уяві. Попри це я по-дурному усміхаюся, тому що він ревнує:

«Не використовуй «мій» в приставці до мудака-Ігоря».

Я швидко друкую відповідь, але від нього приходить ще одне повідомлення:

«Будівлю не знесуть, не хвилюйся, з твоїм салоном буде все гаразд. Не говорив, тому що мені належить тільки п’ятдесят відсотків, решта моєму партнерові. Він уже все владнав. Ти в нормі? Він тебе не зачепив? І чому, до речі, нетерплячий?»

Його повідомлення виходить великим, і я швидко стираю те, що встигла надрукувати. Відповідаю на все по черзі:

«Ігор більше не мій, а приставка до його імені мені подобається. Я рада, що він не створив тобі проблем. Я в нормі, він приходив, але його не витримали сусіди, тому йому довелося відступити. А нетерплячий, тому що тоді я й гадки не мала, який ти насправді ревнивий».

Я пишу швидко, тому що хвилююся, що Богдан піде. Просто в цю хвилину його покличуть, він кине телефон до кишені й повернеться до нього пізно вночі, щоб тільки прочитати повідомлення, але не відповісти. Проте він читає смс і знову друкує відповідь. В очікуванні йду на кухню і вмикаю електрочайник. Кидаю пакетик у чашку, сиплю цукор і все ще чекаю, коли на екрані з’явиться нове повідомлення.

Відчуваю себе дурним дитям, яке вірить у дива, тому що Богдан мені здається дивом, яке мені послали небеса в ту мить, коли я цього потребувала. І я страшенно боюся втратити це диво. Прокинутися і зрозуміти, що все закінчилося, хоча день за днем переконуюся, що Богдан не міраж, а реальна людина з плоті й крові, просто занадто… нереальний.

Такі чоловіки взагалі існують?

Дзинь. Це на телефон прийшло повідомлення. Швидко знімаю блокування й жадібно читаю його відповідь:

«Я можу попросити тебе побути вдома? Хвилююся за тебе. Ігор не зможе проти мене піти, а ти вразлива, тим паче після всього, що сталося».

Я закушую губу, думаючи про те, чи варто говорити йому про пропозицію Ігоря. Швидше навіть не про пропозицію, а погрозу. Адже він ясно дав зрозуміти, що якщо я не погоджуся, він не відчепиться від Богдана і продовжить встромляти палиці в колеса. Але разом із цим Богдан пише, що в нього все гаразд і питання щодо знесення вирішене.

Поки думаю, Богдан вже не онлайн, і я вирішую промовчати. Зрештою я чомусь впевнена, що Ігор мені нічого не зробить, як і моєму чоловікові, тому що в іншому випадку я розповім пресі про те, як усе було насправді. Мовчати не буду. Нехай він знає, що я не беззахисна маленька дівчинка.

***

Питання щодо знесення дійсно виявляється вирішеним. Робітники спокійно продовжують ремонт, а я проводжу співбесіди. Оскільки відсоток і ставку я обіцяю пристойну, вибирати мені є з кого. Приходять, щоправда, і ті, хто тільки закінчив курси манікюру або нарощування вій, хоча я в оголошенні вказувала, що набираю тільки людей із досвідом роботи. Ідеальні кандидати — ті, хто працював вдома і вже має, нехай і невелику, але клієнтську базу. Мій салон стане для них новим етапом завдяки активній рекламі, яку я запущу після відкриття.

У підсумку я вибираю перукаря, манікюрницю, дівчинку, що займається нарощуванням вій, і масажистку. Вони всі поінформовані щодо того, що робота почнеться за три тижні. За два обіцяють закінчити ремонт, ще тиждень потрібен на те, щоб обставити салон і прибрати, ну і зробити рекламу й влаштувати урочисте відкриття, хоча декому вже повідомила. Я все ж подзвонила Мілені, розповіла, що незабаром відкриваю салон і запросила до себе, заплющивши очі на те, як вона і її подруги відгукувалися про мене за спиною.

Вона, звісно, запитувала, куди я поділася того вечора, але я не відповіла. Уникнула теми й сказала, що з’явилася цікавіша пропозиція. Я не забула їхні слова, просто зараз бізнес для мене важливіший. Я хочу, щоб про мене говорили, щоб мій салон був на слуху. Не хочу потонути в сотні таких же закладів.