Невірний. Я зможу піти - Надія Борзакова

Обличчя свекрухи витягнулося.

- Звичайно помилилася, Діано. Вітя кохає тебе, повір мені. Я сина добре знаю. І ми з батьком його достойним чоловіком виховали, а не якимось там… Навіть не думай.

Не думати я не могла. От не могла та й по всьому. Вітя так і не зателефонував і не написав. Я місця собі не знаходила від тривоги. Розуміла, що не зможу заснути, якщо точно не дізнаюся…

- Любове Михайлівно, я хочу додому з'їздити. Мишко спить і, швидше за все, проспить до ранку.

- Що ти вигадала? Куди на поночі поїдеш?

- Будь ласка…

- Я зараз сама сину зателефоную…

Зателефонувала. Але він знову не взяв слухавку.

- Я швидко, гаразд? - відчуваючи, як починає трусити, сказала я.

- Гаразд, їдь, звичайно. Таксі собі виклич і Олегові номер авто надійшли, - промовила свекруха.

Недбало так промовила, але з її обличчя було видно, що жінка теж почала хвилюватися. Я викликала таксі. Хвилини, які довелося чекати на машину і півгодини, зайняті дорогою до нашого з Вітьою будинку зводили з розуму.

Його чорна "беха" стояла біля будинку. Він приїхав. І що, не бачив від мене пропущених дзвінків? З тремтячими руками і вискакуючим серцем я побігла по сходах на поверх. Не відразу зумівши потрапити ключем у замкову щілину, я відчинила вхідні двері. І мало не спіткнулася об жіночі чобітки на високій шпильці, що валялися просто біля порога. У передпокої горіло світло, а тому їх вдалося роздивитись. Роздивитись та зрозуміти, що вони знайомі.

І пальто, що лежало за метр від них теж. Таке саме було у моєї кращої подруги Мілки. Ми його з нею разом купували минулої осені.

Було відчуття, що мене вдарили. Так сильно, що мали б збити з ніг, але я чомусь залишилася стояти. А потім і йти вперед змогла. Вся горіла, тремтіла, до горла підкочувала нудота. Вся моя істота благала піти. Втекти. Але я не слухала її. Двері в спальню замкнені. За ними чути метушню. Я натиснула на ручку і штовхнула її. Напівтемрява. Зім'яте ліжко. І вони. Мій чоловік і моя найкраща подруга. Він в одних боксерах, а вона в нижній білизні та панчохах з купою шмоток, притиснутих до грудей.

- Так, Діано, я тобі зараз все поясню, - випалив чоловік, виставивши вперед відкриті долоні.

Як у якомусь дешевому серіалі, які я зневажала і ніколи не дивилася. Я затиснула рота рукою.

- Ді…, - Мілка.

Моя найкраща подруга Мілка. З якою в один дитячий садок та за однією партою всі десять шкільних років. З якою про все на світі і якою як самій собі.

- Як ви могли...

- Гаразд, ви поговоріть... Ти ж поговориш із нею, так, Вітю? Скажеш, що кохаєш мене і хочеш розлучитися?

- Зникни, - рикнув чоловік, бігаючи очима.

– Що?

- Зникни, я сказав!

І вона зникла. Мигнула повз мене тінню в коридор. Заметушилася там, одягаючись. Я завмерла дивлячись на чоловіка на всі очі.

- Діано, давай поговоримо, - він ступив до мене, простягнув руки, щоб взяти за плечі, а я відскочила, як від отруйної змії.

Не винесу... Не винесу його дотиків.

- Про що? - немов із самого серця вирвалося з риданням, - Ти! Ти та моя подруга! Як ви могли? Я-а-ак, Вітю?

Він розтер руками обличчя. Воно почервоніло, як бувало вкрай рідко у моменти сильного стресу чи гніву.

- А чого ти хотіла, Діано, м? Ти ж забила на мене від слова зовсім. Я тобі потрібен став, щоб гроші на тебе і дитину зароблятимуть і все. Все-е-е! Але я терпів. Довго терпів, думав, ок, у всіх так буває спочатку після народження дитини. Минеться! Але ні чорта не минулося, Діано!

- Я вухам своїм не вірю...

- Ти ... Ти себе давно в дзеркало бачила, м? Бачила, на кого перетворилася? На стару та товсту кобилу, от на кого. Вибач, але на таку ні в кого не…

Не знаю, як так вийшло, але я дала йому ляпаса. Рука ніби стала жити власним окремим життям, автономно, врізалася в його вилицю. Долоню обпекло болем. Але він був нічим порівняно з тим, що мучив зараз моє серце. Розривав його. Схлипнувши, я затиснула рота рукою.

Гнівно виблискуючи поглядом, Вітя тримався за щоку. Його голі груди важко здіймалися і опадали від рваного надсадного дихання.

Відійшов. Речі свої з підлоги підібрав, почав одягатися. А я просто стояла і, обливаючись обралюючими сльозами, дивилася, не в змозі поворухнутися. Але коли він ступив до дверей жах, що охопив розуміння того, що він зараз піде, повернув сили.

- Куди ти? До неї?

- Я від тебе, - рикнув він.

- Вітю… Невже ти зараз просто підеш?! Як ти можеш? Як так можна? За що-о-о-о….

Ноги підкосилися і я впала на підлогу біля дверей. А він просто переступив через мене і вийшов із кімнати. За кілька секунд грюкнули вхідні двері.

Шановні читачі! Ласкаво прошу в новинку! Буде дуже життєво та емоційно - все, як ви любите, тому готуйте носовички) Якщо сподобався початок - додавайте книгу в бібліотеку, аби не загубити, і підтримайте її зірочкою! Нагадую - історія для вас безкоштовна)