Жагучі серця - Ксана Рейлі

Вікторія

— Хвилюєшся? — спитала мама, коли я втомлено сіла на диван.

Хоча тато не дозволив мені сьогодні тренуватися понад дві години, я все одно почувалася втомленою.

— Завтра перший етап, — тихо сказала я. — Трохи нервую.

— Це нормально, Вікторіє. Твій батько теж хвилювався перед заїздами.

— Для мене це вперше. Колись я уявляла себе на чемпіонаті в автомобілі, що несеться трасою на шаленій швидкості. Це була моя мрія, але тепер — це реальність. Усе так довго було в моїй голові, що важко повірити у те, що це відбувається насправді. Мені потрібно показати хороший результат та не підвести батька. Я боюся розчарувати його.

Мама сіла на диван поруч зі мною та міцно стиснула мою руку. Я глянула на неї, помітивши на її обличчі теплу усмішку. Вона нахилилася трохи ближче до мене.

— Ти ніколи не розчаруєш його, — сказала мама. — Я чудово знаю це, бо ти така ж цілеспрямована, як і він. Якщо ти вирішила стати чемпіонкою, то обов'язково станеш нею. І я впевнена, що завтра все пройде чудово. Просто насолоджуйся, спостерігаючи за тим моментом, коли здійснюється твоя мрія.

— Дякую, — мовила я, усміхнувшись мамі. — Ти завжди знаходиш правильні слова.

Її голова піднялася трохи вище, наче вона пишалася тим, що я сказала про неї. Мама завжди полюбляла похвалу.

— Як щодо Алекса? — спитала вона.

Моє серце наче впало вниз, скручуючи шлунок в тугий вузол. Ще одна проблема, яка тривожить мене. За цих два тижні ми повністю ігнорували одне одного та займалися тим, що для кожного з нас було важливим — тренувалися до чемпіонату. Ми обрали свої цілі, а не нас. Безперечно, це було одне з найправильніших рішень на даний час.

— Ми вирішили до кінця сезону чемпіонату бути друзями, — відповіла я.

— І як просувається ваша дружба?

— Ніяк. Ми... Ми просто намагаємося не перетинатися на автодромі.

— Але завтра ви не зможете цього уникнути, — зауважила мама. — Сподіваюся, що ваше зіткнення на трасі буде без поганих наслідків.

— Думаю, що боротьба буде жорстокою. Алекс вперто націлений здобути кубок.

— Як і ти.

— Як і я. Принаймні тепер ми обоє знаємо, що жодні почуття нам не завадять.

— Сподіваюся, — пробурмотіла мама. Раптом вона підвелася з дивана та схопила пульт від телевізора. — У мене є ідея, як допомогти тобі розслабитися. Не хочу, щоб ти сильно хвилювалася перед заїздом. Тобі треба відпочити та поспати.

— Не впевнена, що засну.

— Твій батько колись казав так само, — фиркнула вона, — а потім спав у мене на колінах.

Я видихнула та зручно сіла на дивані, випрямивши ноги. Екран телевізора потемнів, а через декілька секунд з'явилася старенька заставка "Walt Disney". Після цього загуділи шини та в кадрі з'явився блискучий червоний автомобіль.

— "Тачки"? — спитала я, піднявши обидві брови. — Серйозно, мамо?

— Що не так? У дитинстві ти обожнювала цей мультик.

— Він старий як світ.

Мама закотила очі та сіла поруч зі мною. Це віднесло мене у минуле, коли ми часто так сиділи у вітальні та дивилися разом мультфільми. Вона мала рацію. Я завжди обирала ті мультики, де були машинки. Я не стримала своєї усмішки та опустила голову їй на плече, спрямувавши погляд в екран.

— Як настрій у моєї чемпіонки? — почувся з коридору голос батька.

Я оглянулася якраз тоді, коли тато і Тео увійшли до вітальні.

— Нарешті ви прийшли! — радісно сказала мама. — Приєднуйтесь до нашого кіновечора.

Батько повернув голову в сторону телевізора та широко усміхнувся. Мама смикнула його за руку, тягнучи на диван біля себе. Потім вона кивнула головою Тео, щоб він теж сів до нас.

— Піду пошукаю Дотті, — мовив він, розвернувшись. — Скоро повернуся.

І тільки коли він пішов, я зауважила в його руці шолом. Мама, здається, теж. Вона кинула різкий погляд на тата, а той лише байдуже знизав плечима.

— Готуєш ще одного чемпіона? — поцікавилася я в нього.

— Тео не зацікавлений в автомобільних перегонах, — сказав тато. — Ми сьогодні спробували професійні мотогонки. Він був у захваті.

— О Господи! — застогнала мама. — Мені здається, що я від хвилювання за вас помру швидше, аніж з вами щось станеться на тих перегонах.

— У тебе нема причин хвилюватися, мамо. Ми будемо обережні.

Я обійняла її, переконуючи у своїх словах. Мій погляд знову знайшов екран, де Блискавка МакКвін намагався прокласти асфальт у селищі Радіаторний Рай. Згодом до нас приєднався Тео. Він сів поруч зі мною, поклавши на свої коліна Дотті. Я здригнулася та скривилася, коли язик песика торкнувся моєї ноги. Почула, як брат біля мене тихо засміявся. Я теж не стримала своєї усмішки. Цей сімейний кіновечір справді розслабив мене та допоміг приборкати хвилювання...

Усюди було надто багато людей, а з трибун доносився голосний шум. Я потягнула вверх блискавку свого біло-червоного костюма для перегонів, приховуючи всі відкриті частинки тіла. Мама тим часом зібрала моє волосся у низький хвіст. Вона весь час намагалася підбадьорити мене, але мені це не було потрібно. Я була добре налаштована на перемогу в цьому чемпіонаті. Тато тим часом ще раз детально перевіряв мій автомобіль на справність. Здавалося, що він хвилювався більше, аніж я, хоча і намагався не показувати цього. Я наділа рукавиці та глибоко вдихнула, схопивши шолом. Мама побажала мені удачі й швидко обійняла мене. Залишилося дуже мало часу до початку заїзду, тож вони з Тео поспішили на трибуну. Я підійшла ближче до автомобіля, сперши шолом до правого стегна.

— Наче все добре, — сказав тато, коли відійшов від автомобіля. — Я повідомлятиму тобі про все, що відбуватиметься на трасі. Ти уважно слухай та не роби поспішних неправильних рішень.

Тато продовжував говорити свої настанови, які я чула вже безліч разів. Повернувши голову вбік, я помітила Дена біля свого автомобіля. Поруч зі своїми машинами стояли інші учасники. Я не знала їх усіх, але один білий костюм з помаранчевими вставками був мені дуже добре знайомий. Алекс стояв спиною до мене та уважно слухав те, що говорив йому батько. Його рівна та напружена поза говорила про впевненість. Він явно націлений на перемогу. Алекс раптом оглянувся в мою сторону. Наші погляди зустрілися всього лише на лічені секунди. Короткий кивок. Я не знала — це було вітання чи виклик? Та все ж я кивнула йому у відповідь. Що б воно не було, я приймаю це. Мій погляд став жорсткішим. Його так само. Тепер ми дивилися одне на одного так, наче найзапекліші вороги.

— Випий води! — сказав тато, відриваючи мене від боротьби поглядами з Алексом. — В автомобілі буде жарко, а ще цей костюм. Тобі потрібно освіжитися, щоб не стало погано за кермом. Я піду поки до своїх хлопців. Їм теж потрібні настанови тренера.

— Іди, звісно ж, — прошепотіла я.

Батько завагався, ніби не хотів залишати мене. Він підійшов впритул, поклавши свої руки на мої плечі. Його твердий погляд забрав у мене весь можливий страх. Я не боялася зовсім, а лише тремтіла в передчутті емоцій.

— Я вірю в тебе, Вікторіє! — мовив він, не відриваючи свого погляду від моїх очей. — Ти обов'язково впораєшся з цим. Лідери завжди перемагають. Запам'ятала?

Я кивнула головою, міцно стискаючи щелепи. Тато швидко поцілував мене в чоло, а тоді попрямував до Дена та Адріана. Сьогодні на вулиці було надто сильно жарко. Я зробила декілька великих ковтків холодної води. Помітила неподалік камеру, що була спрямована на мене. Натягнуто усміхнулася та помахала рукою. Перегони вже давно перетворилися на грандіозні шоу з камерами та тисячами глядачів. Я не звикла до публічності, але відсьогодні це стане значною частинкою мого життя. Один глибокий вдих та різкий видих. Я уважно подивилася на трасу, згадуючи вчорашній тренувальний заїзд. Міцно стиснувши зуби, я наділа на голову шолом. У цей момент я нарешті відчула, що готова порвати усіх.

І тільки коли сіла у свій автомобіль, я задоволено усміхнулася. Вперше за сьогоднішній день на моєму обличчі з'явилася усмішка. Я провела руками по керму, насолоджуючись відчуттями. Мені пощастило бути в першій п'ятірці, тож після мигань світлофора я повільно рушила до лінії фініш-старт. Краєм ока помітила помаранчевий автомобіль Алекса з номером "16". Щось мені підказувало, що з ним мені сьогодні буде найтяжче. Двигун заревів піді мною, посилаючи іскри по моєму тілу. Я натиснула на педаль газу та рвонула вперед, залишаючи після себе пил. Розпочався найважливіший та водночас найприємніший етап перегонів для мене. З кожною секундою швидкість наростала. Я повністю зосередилася на трасі попри те, що відбувалося навколо. Інколи тато говорив мені щось через пристрій, але я раділа, що він не відривав мене через різні дрібниці. Його голос добряче заспокоював та додавав мені ще більше впевненості.

Я мчала зі швидкістю 300 км/год, відчуваючи нестримне биття свого серця. Моя шкіра вкрилася потом, а дихати стало важче. Тільки це абсолютно не хвилювало мене. Перед поворотом я зменшила швидкість та різко вивернула кермо вліво. Задню частину автомобіля відкинуло вправо, але я швидко повернула рівновагу. Почала набирати ще більшого прискорення, залишаючи після себе інших учасників. І коли до фінального ривка залишалося менше як десять кіл, я все ще була першою. Лише помаранчева пляма з правого боку дратувала. Алекс намагався перегнати мене, і йому це майже вдавалося. Він, задається, набрав ще більшу швидкість, адже передня частина його автомобіля тепер уже була на рівні з моєю. І з кожним колом ставало важче, адже він не хотів поступатися, а я — тим більше. Збільшувати швидкість перед поворотом було ризиковано, але у мене не було іншого вибору. Я чудово розуміла це. Спершу під'їхала ближче вліво, щоб скоротити траєкторію повороту, а тоді ще сильніше натиснула на газ. Я міцно вчепилася в кермо та різко повернула його, намагаючись втримати. Я лише чула скрип шин та дно автомобіля, що загуділо під мною. Так! Я скрикнула від вражень та емоцій, що переповнювали мене. Алекс мало не врізався в задню частину мого автомобіля, але нам вдалося уникнути зіткнення. Залишилося останнє коло, а на моєму обличчі ніяк не зникала усмішка. Погляд зосередився на фінішній лінії. Я вже відчувала у носі запах перемоги, а в жилах закипіла кров. Ще трішки — і я стану на крок ближче до чемпіонського титулу..

Я полегшено вдихнула, коли зняла шолом. Піт зібрався на моєму чолі, а волосся було вологим. Я помітила батька, що прямував у мою сторону. Вигляд у нього був не надто радісний, але я все одно побігла йому назустріч та кинулася на його шию. Тихо схлипнула від емоцій, що накрили мене з головою. Я намагалася ніколи не плакати, але в цей момент просто не могла стриматися. Сльози радості текли по щоках. Я так міцно вчепилася в тата, що мало не задушила його. Та він не відштовхнув мене, а навпаки, сильніше обійняв у відповідь.

— Ох, Вікторіє, — прошепотів він, цілуючи мене в скроню. — Я хочу насварити на тебе за той ризикований вибрик на повороті, але зроблю це пізніше.

— Добре! — погодилася я та закивала головою. — Залюбки потім послухаю усі твої зауваження.

— І вкотре пропустиш їх крізь вуха.

— Ти надто прискіпливий до мене.

— Я мушу бути таким. Ти моя донька. Я хвилююся за тебе більше, аніж за себе. До того ж я обіцяв твоїй матері, що з тобою нічого не станеться. Вона вб'є мене, якщо ти постраждаєш.

Я тихо засміялася від його слів, а коли відсторонилася, то уважно глянула в обличчя тата. Він легко усміхався мені та дивився на мене так, як ніколи раніше. Я не знала цей погляд, але була певна, що це — гордість. Він пишався мною так сильно, як і я пишалася ним тоді, коли він тримав у руках кубок.

— Ходімо! — сказав тато, схопивши мене за руку. — На тебе чекає нудна, але обов'язкова пресконференція.

Я скривилася від цього. Серце чомусь почало битися швидше, коли я зрозуміла, що на пресконференції доведеться сидіти з Алексом, адже він приїхав другим. Очима я знайшла його. Він уже зняв верхню частину свого костюма, що тепер звисала вниз. Його голова була опущена, а в той час батько нещадно вичитував хлопця за помилки. Вони обоє попрямували до парку команд, а тоді звернули в невеликий гараж. Тато вів мене в ту сторону, адже там було приміщення, де завжди проводилися пресконференції та автограф-сесії. Я відпустила його руку, коли ми зупинилися біля стіни гаража. Повільно опустилася вниз, вдаючи, що поправляю шнурки кросівок.

— Ти можеш іти, — сказала я до тата. — Хочу трохи привести себе в порядок, щоб не соромитися біля камер.

Він кивнув головою та попрямував в сторону диванчика, де сиділа мама. Я швидко підвелася і тихо підійшла до гаража. Сховавшись в темному куточку, я притиснулася до холодної стіни. Гучний голос батька Алекса змусив мене здригнутися. Він невтомно сварив його за дрібні помилки, яких той припустився на треку. Це мене здивувало, адже Алекс доволі вправно водив.

— Ти мав підрізати її! — різко сказав чоловік.

— Вона дівчина, — тихо мовив Алекс. — Я не хотів ризикувати її життям.

— То ти тепер став довбаним джентльменом? — закричав батько хлопця. — Ти просто таки осоромив наше прізвище, хоча міг з легкістю усунути свою конкурентку. У тебе була можливість зачепити її та знести з траси. Ти повинен був вигризти цю перемогу в неї!

— Я міг зробити це з будь-ким іншим, — почула голос Алекса, — але не з нею. Тільки не з Вікторією.

Я завмерла, не в змозі навіть зробити вдих. Мені здавалося, що гучний стукіт мого серця відлунювався у цьому приміщенні. Моя рука потягнула вверх, і я торкнулася нею своїх грудей. Чудово розуміла, що Алекс справді міг зробити хоча б щось, аби позбутися мене на треку, але він натомість гордо прийняв поразку. Заради мене... Заради того, щоб я не постраждала. І знову сльози з'явилися на очах. Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, а тоді тихо вийшла з гаража. Здається, я і так почула надто багато, щоб ще сильніше заплутатися у своїх почуттях.