Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата важко видихнула, тітка мала слушність. При великім небажанні будь куди їхати, таки доведеться покинути дім.

—     Ми їдемо, усі. Інга з Власом також. — Бачила як жінки великими очима дивилися на неї, тому пояснила. — Мені потрібен час аби звикнути. — Кинула у свій захист, адже розлучатися з малюком не хотіла.

—     Злато, але ж там шум, гам, а в дома тихо та спокійно. — Наполягала Галина.

—     В моєму кабінеті розмістимо Власа та няню, а у твоєму працюватимемо. — Я не можу, ось так одразу... — Відмахнулася дівчина.

—     Але, Злато... — Почала обурюватися тітка.

—     Галино Володимирівно! — Тихо покликала Інга, коли ж жінка оглянулася, няня додала. — В даний момент, — це буде найкраще.

Відправилися в офіс. Малюк на диво поводився спокійно. Не вередував. Злата придивлялася до Інги. Як ніжно та трепетно жінка ставилася до її сина, але з недовірою та страхом, вдіяти нічого не могла.

Додому повернулися пізно. Злата почувалася наче вичавлений лимон, ще й Сан Санич нічим порадувати не зміг. По камерах нічого не знайшов, хоча і переглянув їх по декілька разів, а на скриньці, жодного відбитка, крім Злати та його. Навіть зачепитися немає за, що, щоб хоч щось сказати.

Це зникнення здалося Златі дивним, і щось їй підказувало, що не випадковим. Підозрювала у крадіжці, весь робочий персонал. Хоча Сан Санич пообіцяв, якщо не знайдеться запальничка, усіх перевірити на поліграфі.

Ніщо не тішило. Лягла в ліжко. Ніч промайнула наче й не було. Нервувала, все ніяк не могла змиритися з цією втратою.

Добре, що прийшла Інга, адже сьогодні Злата почувалася надто кепсько, тому вирішила попрацювати у ноутбуці. Якась незрозуміла ностальгія накрила її цілком. Хотілося плакати.

Тітка повернулася по обіді, відразу ж завітавши до неї в спальню. Малюк спав, няня чатувала його сон, а Злата втупившись в одну точку, стояла біля вікна, наче воскова фігура. Здається навіть не дихала.

—     Злато, розслабся. Сан Санич знайде цю запальничку. Він же такий, що з-під землі дістане. Ти ж знаєш... — Підійшовши, тихо заспокоювала племінницю Галина.

—     Знаю. — Ледь видавила дівчина. Перевела пильний погляд на жінку, й напружено повідомила. — Я поїду провідати Нестора. — Важко зітхнула. — Через два місяці, рік, як його не стало, а я ще ні разу у нього не була.

—     Ти впевнена? — Відразу помітно занервувала Галина.

—     Впевнена.

—     Я тебе одну не відпущу. Поїдеш з Ігорем та Олександром.

—     Гаразд! — Лиш невдоволено відмахнулася дівчина.

—     Вони підуть з тобою. — Поставила перед фактом тітка. — Будуть неподалік. Мені так буде спокійніше.

Златі це не подобалося, але перечити не стала, лиш покірно кивнула головою, й подалася з балкона, у пів тону кинувши.

—     Я одягатися.

На серці оселився трепет та страх. Боялася цієї поїздки, та хотіла одночасно. Одягнула чорний комбінезон, який одягала на найпершу зустріч з Нестором у кінотеатр. Здивувалася, одяг на ній буквально висів. Вона не худла, та й грудьми не годувала, здається навіть харчувалася нормально, але вагу не набирала.

Одягла чорні окуляри, й подалася зі спальні, тихо зачинивши двері. Сон Власа, залишилися стерегти тітка з нянею.

Олександр відчинив їй задні дверцята. Злата лиш тихо подякувала, досі почувалася винною перед цим чоловіком. Захищаючи її двійника, він ледь не загинув. Знала йому можна довіряти, як нікому.

Повідомила чоловікам адресу. Вони обидва оглянулися на неї. Злата лиш важко зітхнула, не витримавши цих допитливих поглядів на собі. Перевела погляд у вікно, здавлено кинувши.

—     Вам не почулося, ми їдемо на Північне кладовище, та перед тим, у квіткову крамницю.

Чоловіки мовчки сіли рівно. Ігор завів двигун та зрушив з місця. У квіткарні, купила двадцять одну яскраво червону троянду. Злата вперто не вірила, що Нестор загинув, тому квіток купила не парне число, і замість жовтих, купила червоні. «Він живий!», настирливо повторяла собі безперестанку.

Їхали довго. Злата уявити не могла, як зараз стоятиме перед могилою Нестора. Вірити не хотіла, що він там. «Він живий!» Знову переконувала себе.

Нескінченно довга дорога, врешті закінчилася. Олександр відчинив їй дверцята та подав руку. Злата вся напружилася. Страх скрутив все в середині. Тепер сумнівалася, чи варто їй відвідувати Нестора, «Тим більше якщо його там немає...» Але зізнаватися, що їй страшно не хотіла, та й перед хлопцями соромно, «Що вони подумають?». Поклала свою холодну руку у гарячу долоню Олександра та швидко забрала назад, самостійно вибравшись з машини.

—     Вам холодно? — Пильно дивлячись на неї, поцікавився охоронець.

—     Ні. — Лиш відмахнулася, поправляючи пелюстки троянд в букеті. — Все добре!

Повільною ходою подалася до воріт кладовища. Краєм ока бачила, як зупинився іще один автомобіль, трохи осторонь, та не придала цьому значення, адже її буквально трясло від емоцій. Від хвилювання, страху та відчаю. Охоронець та водій, крокували позаду. Не перечила, адже їй реально страшно одній.

У чоловіка, що вийшов їм на зустріч в уніформі охоронця, поцікавилася де знайти покійного Романова. Чоловік люб’язно провів їх до могили, обставленої облізлими від дощів вінками, й нахмурено повідомив.

—     З часу поховання до могилки ніхто не навідувався.

Сльози скотилися з очей Злати, на душі защеміло. Відчувала провину, адже за стільки часу, не прийшла навідати цю могилу. Хоча бувши вагітною, побоялася сюди йти, а після народження Власа, часу реально не було, та й страшенно боялася. Дивно як сьогодні зважилася. Надпис на табличці змило дощами, він ледь помітний. «Невже Діана ні разу сюди не приходила? Невже їй тільки гроші потрібні були? Це якийсь жах!».

Тремтячими руками поклала квіти на порослу бур’яном землю. Сльози котилися по щоках. Не могла всього збагнути. Добре, що її охорона залишилась трохи осторонь. Дала волю своїм сльозам та риданню. Все, що стільки часу тримала в собі, таки вирвалося на волю. Не могла видавити зі себе ні слова, просто плакала.