Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

Злата відкрила очі від того, що хтось торкнувся її плеча. Побачене приємно вразило, над нею схилилася мама.

Злата сіла. Обняла матір. Не могла повірити, що батько таки відпустив її. Заглянула матері в очі, в яких стояли сльози. Агнія здавлено промовила.

—     Твій батько відпустив мене. Сказав, що я варта кращого. Що він не вартий того, аби я, залишалася з ним поруч.

Почуте, звичайно тішило, але повірити в це, не реально.

—     Що з ним трапилося? — Прискіпливо допитувалася Злата.

Мати знизала плечима, але повідомила.

—     Він вже другий тиждень сам на себе не схожий, наче підмінили. У понеділок, узагалі зняв свою кандидатуру з виборчих перегонів та подав у відставку. Сказав, що нам цілком вистачить доходів, від фармацевтичної фабрики. Хоча й на ній, він припинив виробництво найдорожчих ліків. — Жінка перевівши подих, на радощах продовжила. — Вчора по обіді, приїхав втомлений додому. Приніс документи на відкриття благодійного фонду на моє ім’я. Обіцяв допомогти з усім розібратися.

Злата не вірила почутому. Наче це не про батька говорилося. «Благодійний фонд, відставка. — Це точно мова зараз про Андрія Стоцького?». Та своє здивування вирішила приховати.

—     Це на нього, не схоже, та мені ці зміни подобаються. — Тихо кинула.

Мати посміхнулася й розповіла чимало дивних дрібниць у поведінці батька. «Він перестав кричати на прислугу. Перестав вживати алкоголь. Почав виконувати настанови лікаря. Нарешті почав бігати зрання, хоча це ще не біг, а радше намагання, та все ж...».

Якщо Агнія тішилася цим змінам, то Злату вони бентежили. Вона знала чим вони викликані, але не була певна, що батько розповів їй правду. Він міг, як обманути, так і приховати все, аби вона не нервувала. Чи справді не причетний він, до трагедії з Нестором? Знаючи батька, розуміла його б не зупинило те, що на борту зовсім ні в чому не винні люди. Не знала чому вірити. Серце розривалося від втрати. Матері не сказала нічого.

Агнія допитувалася, як проходить вагітність, адже Андрій їй усе розповів. Поспівчувала, обіцяла підтримувати, та Злата попросила змінити тему. Не хотіла про це ні з ким говорити. Адже ніхто не відчує її біль, та якщо навіть, їй від цього легше не стане.

Злата прилягла після кількох хвилин сидіння. Розмовляли з матір’ю довго. На прощання Агнія розповіла, що в понеділок летить до сестри у Польщу, на тиждень, а там повернеться.

Мати пішла, а на душі залишився неприємний осад. З її слів зрозуміла, що від батька вона не піде. «От і добре!». Про себе подумала Злата. «Коли мама буде поряд з батьком, їй на душі буде легше, адже перетинатися з ним не хотіла, та й зараз цього зробити фізично не може».

Нарешті п’ятниця. Златі дозволили встати. Аналізи виявилися ще поганими, тому про виписку і мови не могло бути. Закріплений за Златою лікар, залишив хвору ще на тиждень. Злата все розуміла, та ледь не плакала. Хотіла додому. Хоча вже не знала, де буде краще.

Знала в дома все нагадуватиме Нестора. Адже він стільки разів навідувався до неї, що їй здавалося, от-от наступить ніч і він прийде. Насправді кожного вечора таємно чекала приходу Романова. Все знала, все розуміла, та закохане серце не бажало вірити у це. Все ще сподівалася, що він прийде. Що всі ці жахіття не правда, адже при заспокійливих, серце рвалося від жорстокої реальності.

Галина лиш мовчки підтримувала. Мабуть, про все здогадувалася, але мовчала.

Додому Златі вдалося потрапити лиш через два тижні. Батько навідувався в лікарню ще два рази, мовляв, аби не набридати. Вже нічого не розповідав, лиш допитувався як самопочуття. Коли ж донька запитала, навіщо подав у відставку, лиш відмахнувся, що так потрібно було, та змінив тему.

Мама повернулася з Польщі, але вона надто зайнята, адже по вуха загрузла у справах благодійного фонду.

Два тижні довжиною у вічність, минули. Нарешті в дома.

Злата з допомогою Ігоря вийшла з машини. Зупинившись оглянулася. Все навколо здалося таким чужим, іншим, не звичним. Грудну клітку здавив спазм. Вже минув місяць, а біль втрати здавалося став, іще дужчим. Не уявляла, як тепер жити без Нестора.

Галина без перестанку розповідала, якого успіху досягли її аромати, та це не тішило. Душила сльози у собі.

Не допивши чай перебила тітку.

—     Вибач, Галино Володимирівно, я до себе. Можна?

—     Можна. — Напружено погодилася тітка. Проводжаючи племінницю заклопотаним поглядом.

Зачинившись у своїй кімнаті, Злата нарешті дала волю своїм сльозам. Через два тижні у них мало б бути весілля. Обійняла животик руками. Плакала та шепотом розмовляла з сином. Хоча не знала хто у неї під серцем, але відчувала, це хлопчик. Наплакавшись, заснула.

Дні тягнулися нескінченно довго. В лабораторію повернулася через місяць, та працювала у респіраторі, і, то лиш по пів години, аби не нашкодити малюку. В основному працювала з документами в дома, і коли дозволяла погода гуляла, під наглядом Ігоря. Адже при тім, що батько з матір’ю, провідував Злату, ледь не, що тижня, Галина йому не вірила. Тому охорона супроводжувала Злату, завжди та всюди.

Однією чудовою новиною для Злати, виявилося те, що охоронець Олександр одужав, і вже через два місяці повернеться на роботу. Дівчина почувалася винною перед ним, адже він постраждав саме через неї.

Ледь не кожної ночі, Злата вимикала світло, та чекала свого короля мороку. При жорсткій реальності, вірила в диво. Навіть при тому, що золота запальничка, — талісман Нестора, стояла у спеціальному скляному боксі. На видному місці у її кімнаті. Серцем відчувала — це помилка, фатальний збіг. Її Нестор залишився поміж тих важко поранених. А при ідентифікації тіл, сталася жахлива помилка.