Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

9 місяців по тому.

Пильний погляд Злати, прикипів до пустої скляної скриньки, де знаходилася запальничка — талісман Нестора, й заодно цінна пам’ять про нього. Мороз прокотився тілом. Серце забилося часто від страху. Притиснула тримісячного сина, що тихо спав на руках, до себе міцніше. Сльози самі виступили на очах. Розуміла запальничку поцупили, «Але хто? Кому вона потрібна?» Підійшла з сином до білосніжного дитячого ліжечка, та обережно переклала малюка в нього. Малесеньке личко скривилося, але лиш на мить. Малюк махнув ручками, одягненими в рукавички, й кумедно потягнувшись продовжував спати.

Вкрила його маленьким пледом, й кинулася до скляної скриньки. Оглянувши, обережно взяла в руки. Скринька не розбита, хтось акуратно відкрив її, і вийняв звідти запальничку. Відполіроване скло блищало, отже, відбитків на ньому точно немає. Той хто поцупив запальничку, діяв надто обачно. Серце стискалося від жалю. «Це ж була єдина річ, окрім Власа, яка нагадувала Нестора. Лише син та ця запальничка — це все, що залишилося від Романова».

Злата важко зітхнула, поставивши скриньку назад. Почувалася паршиво. Адже Діана, ексдружина Нестора, навіть речі їй не дозволила забрати з його будинку. Обзивала гидкими словами, погрожувала.

Пригадуючи це дівчина, змахнула сльози. Їй же нічого не потрібно було. Вона ні на, що не претендувала. Та, мабуть, Діана судила по собі, тому й вирішила все забрати.

Сан Санич розповідав, що з цього нічого не вийшло, адже Романов про все подбав, заздалегідь. Перед самими пологами до Злати приїжджав начальник охорони, виконувач обов’язків та два адвокати Романова. Хотіли поговорити. Розмова виявилася короткою, адже коли річ зайшла про спадок, Злата спровадила джентльменів, відмовившись від усього, суворо наказавши більше її з такими питаннями не турбувати. Навіщо їй спадки Нестора, вона ж не стала його дружиною, а без нього їй нічого не потрібно. У неї є робота, є дах над головою, і цього цілком достатньо. Вони з малюком, мають усе необхідне для нормального проживання, а більшого поки й не треба.

Душила у собі сльози та емоції. «Кому потрібна ця запальничка? Це ж пам’ять!» В душі щеміло.

У двері спальні, тихо постукали. Злата швидко змахнула сльози, адже лиш тепер пригадала, що тітка обіцяла, привезти няню для Власа.

У кімнату справді увійшли тітка з жінкою приблизно її років, а може трохи молодшою. Світловолоса жіночка мала приємну зовнішність, та Злата не була певна, що зможе їй довіряти сина. В душі сердилася на тітку, яка затіяла поїздку за кордон та відпочинок. Відлучаючись на місяць, Галина знову вирішила все залишити на Злату, та звичайно Юрія Борисовича. Вже через тиждень Галина залишить Україну, а дівчині доведеться її заміщати. Злата нервувала, адже ніяк не бажала розлучатися з Власом. Він ще такий маленький.

Тітка представила няню. Жінку звали Інгою. Раніше вона працювала у найкращої подруги Галини. Яка заради Власа поступилася хорошим працівником, адже її онуці уже шість, і няня їй не конче потрібна. Виявилася, що онуку подруги, Інга виняньчила з першого місяця життя.

Злата зітхнула. «Це все чудово, але ж Інга чужа, і повірити їй надто складно». Та в голос своїх побоювань дівчина не висловила. Адже не довіряти тітці підстав не було. Вона обожнювала Власа. Бувало з рук не випускала. Інколи Злата добряче нервувала і ревнувала, але завжди мовчала. Не могла щось сказати тітці, «Адже їй не судилося відчути радість материнства, тож нехай...».

Здається все обговорили, для початку ввели жінку в курс справи, графіку харчування, прогулянок, сну і всього решту. Звичок, примх та капризів, Власа Несторовича.

Ненароком погляд Злати стрибнув на пусту скриньку, де зберігався талісман Нестора. Серце розривалося, тому з відчаєм звернулася до тітки.

—     Галино Володимирівно, мені терміново потрібен Сан Санич.

Жінка звела брови разом. Пильно дивлячись на племінницю.

—     Щось трапилося?

Злата лиш погоджуючись кивнула головою.

—     Я хотіла б це вирішити, доки Влас спить.

—     Зараз наберу його. — Кинула тітка й подалася зі спальні.

—     Злато Андріївно, ваша тьотя, мабуть, повідомила вам, що мій робочий графік двадцять чотири на шість. Вихідний лише в неділю.

—     Але навіщо? — Не зрозуміла дівчина. Дбайливість тітки, переходила здорові межі. Потрібно буде поговорити з нею. — Я гадаю, це занадто. Ми обговоримо це з Галиною Володимирівною, я переконана, що ваш графік зміниться.

Повернулася Галина пошепки повідомивши, що начальник з безпеки зараз прийде.

У трьох обговорили графік роботи Інги, та зійшлися на тому, що жінка працюватиме, з сьомої до дев’ятнадцятої, теж шість днів.

Сан Санич прийшов швидко, надто голосно привітався, за, що на нього зашипіла Галина.

Злата показала йому місце злочину. Як чоловік, так і Галина були шоковані, адже не розуміли, як таке могло трапитися. Все під охороною. На ніч будинок ставлять на сигналізацію. Сивий чоловік пообіцяв все з’ясувати швидко, адже камери пишуть постійно, ото ж проблем з цим не буде.

Начальник охорони пішов. Злата почувалася пригніченою. Події сьогоднішнього дня непокоїли. Зникнення запальнички, та поява практично чужої людини у будинку, напружували. В одну мить, захотілося втекти звідси якнайдалі, й залишитися хоч на трохи на одинці, та вона не могла залишити свого хлопчика.

Набравши повні легені повітря, видихнула його.

—     Злато, не нервуй. Сан Санич все з’ясує. — Запевняла пошепки Галина.

—     Хочеться вірити. — Здавлено прошепотіла Злата.

—     Дівчинко злота, мені потрібно щоб ти поїхала зі мною в офіс. Я ж мушу ввести тебе, в курс справи.

—     Це не обов’язково. — Відмахнулася Злата. — Ми можемо це зробити онлайн.

Галина хмикнула, пильно глянувши на племінницю, дещо заперечивши її слова.

—     Але для того, аби все працювало онлайн, ти мусиш все налаштувати. Тому твоя присутність необхідна.