Морок. Повірити у неможливе. - Лія Тан

—     Довго! — Тихо кинула дівчина, боялася казати батькові правду, все ж не вірила йому.

—     Щось серйозне?.

—     Більше ніж. — Не могла сказати прямо. Хоча розуміла, якщо батько піде до лікаря, то той йому усе розповість.

—     Може кошти потрібні? Що лікарі кажуть? Які шанси? — Схвильовано допитувався батько. — Звідки ж це взялося. Ти ж здоровою була?!!

Злата важко видихнула, й роздратовано кинула.

—     Тату, не тупи, як би ти менше був зайнятий своїми статусами та роботою, то розбирався б в елементарних речах. Я лежу в гінекології поряд з пологовим, а не в онкологічній клініці.

Стоцький кілька разів кліпнув очима, та піднесеним тоном перепитав.

—     То ти не хвора?!! От остолопи. — Навіть якось втішився чоловік.

—     Я вагітна. — Нарешті видавила Злата.

—     То я буду дідусем. — Спочатку втішився чоловік.

—     Будеш. — Зі сльозами відмахнулася Злата, та здавлено нагадала. — Та моя дитина ростиме без батька. Чи не нашкодить це твоїй кар’єрі? Плітки поснують... — Нервово облизнула губи, та з попередженням в голосі додала. — Та май на увазі, я ні аборт робити не буду, ні заміж, ні за кого не піду. Це моя дитина, і я виховуватиму її одна. — Ковтнула ком й упереджено заявила. — А якщо ти втрутишся... — Замовкла, ненависть до рідної людини душила з середини. — Мій син — це все, що залишилося в мене в житті, лише заради нього, є сенс жити.

—     А я з матір’ю? — Розгублено запитав батько, після довгої мовчанки.

Злата вагалася чи говорити, адже боялася аби батько не втрутився ще й тут. Боялася за своє дитя.

—     Я тобі не вірю. — З відчаєм кинула. — А мама... Ти її залякував все життя... — Важко зітхнула. — Я уже нікому не вірю, і в цьому винен ти. Адже, це ти, зробив найрідніших людей, ворогами.

Стоцький важко зітхнув. Довго мовчав. Хоча донька чекала на приступ люті та істерики з його сторони. Здивувалася, адже цього не трапилося.

—     Можна, я провідуватиму тебе?

Таке запитання взагалі вибило Злату з рівноваги. Боялася його провідин, не могла йому довіряти.

—     Навіщо? — Здавлено запитала. — Тепер я ще більше осоромлю тебе... — Що ти замислив? — Зірвано запитала.

—     Злато, не нервуй, тобі не можна.

Попросив батько. В його очах бачила щось схоже на жаль, але повірити йому до кінця не могла.

—     Я нічого не замислив. А, щодо сорому?!! — Чоловік важко зітхнув. — Не переймайся. Одним більше, одним менше.

—     Тату. Благаю не губи мою дитину. Молю! — Просилася Злата зі сльозами.

—     Злато, заспокойся. Я нікого не збираюся губити. Просто хочу інколи приходити до тебе, і все. — Ще раз повторив батько.

—     У твоє, просто, не легко повірити. — Здавлено зі сльозами промовила Злата.

—     То можна, все ж тебе провідувати? — Ще раз перепитав батько.

Злата зітхнула, не розуміла його настирливості, боялася її. Та все ж здавлено кинула.

—     Можна. Якщо це не нестиме загрози ні мені, ні малюкові. — У товаристві батька почувалася некомфортно. Хотіла, щоб він пішов, але не попередити не могла. — Я тут до наступної неділі, якщо все буде добре.

—     А далі? — Напружився батько.

—     Далі поїду до дому.

—     До нас? — Якось на емоціях запитав Стоцький.

Злата не погоджуючись закивала головою.

—     Ні, до Галини.

—     Але, чому? У тебе ж є свій дім?!! — Обурено нагадав чоловік, пильно дивлячись на доньку.

—     Там я почуватимуся в безпеці. Чому? Не питай.

Батько ще з хвилину стояв розгублено дивлячись на доньку. Окинув поглядом палату, й здавлено промовив.

—     Скоріше одужуй та повертайся додому. Тут не найкраще місце. — Повернувшись подався до дверей.

—     Дякую! — У пів тону видавила зі себе Злата.

Коли за батьком зачинилися двері, з полегшенням видихнула. Чомусь не вірила у щирість його слів. Хоча поведінка здалася дивною. Боялася, щоб це не виявилося, новою його якоюсь химерною витівкою.

Прийняла заспокійливі. Боялася за свого синочка, адже трохи перенервувала. Насправді не хотіла, аби батько приходив її провідувати, але відмовити не посміла.

Аби трохи відірватися, знову взялася за читання. Адже думки, що разу поверталися до Нестора, і вже тоді не могла втримати сліз. Забороняла собі думати про свого короля Мороку. Все відкладала на потім, після народження маленького.

Дні потяглися нескінченно довгі. За вікном на повну розійшлася осінь. Вже третій день поспіль, лив дощ. Злата трохи попрацювала через телефон та втомилася, адже в положенні лежачи довго працювати не зручно. А сидіти, їй можна поки лише по кілька хвилин. Вирішила відпочити та послухати заспокійливу музику.