Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Моє дихання спіткнулося. Я підняла голову, вдивляючись у його обличчя, ніби намагаючись зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно. Проте його погляд залишався міцно прикутим до мене. І у світлі нічного неба його темні очі блищали особливо яскраво, ніби вловлювали кожен мій подих, кожен нервовий рух.

— Закохався? — здивовано перепитала я, і мій голос трохи затремтів.

Камілло лише ледь помітно посміхнувся, та сама лукава, трохи хижа усмішка, яку я вже знала, але цього разу вона була ніжнішою, спокійнішою.

— Так, — його голос був тихим, але твердим. — Навіть попри те, що ти збила мене тоді на мотоциклі, ти все одно мені дуже сподобалась. Навіть більше, ніж я хотів собі зізнатися.

Я не знала, що сказати. Серце калатало десь у горлі, а думки розбіглися в різні боки. Його слова змусили мене ніби завмерти в часі, і я машинально поправила волосся, відвівши погляд. Авжеж, між нами щось було. І є вже давно. Але… він вперше так легко заговорив про свої почуття..

— Думаю, ти перебільшуєш, — ледь чутно прошепотіла я, намагаючись виглядати байдужою, хоча всередині все палало.

— Я ніколи не перебільшую, Вікторіє, — Камілло вимовив моє ім’я так, ніби воно мало для нього особливий смак. Його голос був спокійним, глибоким і впевненим. Ні натяку на жарт. І саме ця впевненість змусила мене відчути легкий трепет.

Я на секунду заплющила очі, намагаючись зібратися, а коли знову підняла погляд, то зустріла його пильний, наскрізний погляд. Ці очі ніби читали мене до самої душі.

— То… ти закоханий у мене? — тихо запитала я, злегка посміхаючись і все ж відвівши очі кудись у далечінь, на хвилі, що спокійно накочувалися на берег.

Однак навіть не дивлячись на нього, я відчувала, як його погляд обпікає мене.

— Так, — пролунав його голос, твердий і спокійний. Він не вагався жодної миті. Його відповідь була швидкою і впевненою, як удар у ціль. — Я закоханий у тебе, Вікторія.

Я повільно повернулася до нього, зустрівшись із його поглядом. І він… посміхався. Це була не його звична хитра посмішка, не виклик чи іронія. Це була тиха, спокійна посмішка людини, яка щиро зізналася у своїх почуттях.

І найцікавіше — він не виглядав схвильованим. Ні, навпаки. Його впевненість змусила моє серце ще сильніше закалатати. Я ніколи не бачила його таким справжнім, таким відкритим. Його погляд був спокійним, хоча в ньому горіли ті самі вогники, які не дозволяли мені відвести очей.

— І навіть більше, ніж ти можеш собі уявити, — додав він, злегка нахиливши голову вбік.

Мої губи ледь-ледь розійшлися від подиву, але жодне слово не зірвалося. У цей момент усе навколо стало неважливим. Шум моря, теплий вітер, навіть далекі голоси друзів біля вогнища — усе розчинилося. Лише він. Лише його погляд, його слова, його присутність.

Моя рука мимоволі потягнулася до нього, проте я зупинилася.

— Камілло… — ледве чутно вимовила я, та сама не знала, що хочу сказати.

Він знову наблизився до мене, повільно, ніби боявся налякати, хоча між нами й так майже не залишилось відстані. Його рука обережно торкнулася мого обличчя, і цей дотик був таким ніжним, таким обережним, що змусив мене заплющити очі.

— Нічого не кажи, — прошепотів він, нахилившись ближче. — Я не прошу тебе відповісти. Просто… дозволь мені бути поруч. Дозволь, аби все це було по-справжньому.

Його губи м’яко торкнулися моїх, і цей поцілунок був зовсім не схожим на попередні. В ньому не було поспіху, не було жарту чи провокації. Тільки щирість, ніжність і спокій. Я відчула, як мої руки самі лягли йому на груди, відчуваючи, як під долонями стукає його серце — рівно і впевнено.

Цей момент був ніби зупинений у часі. Лише ми, море і зорі.

І здається, я теж закохалася.