Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

Вікторія

— Що-о-о ж… — протяжно промовила Луїза, перевертаючи нову сторінку свого блокнота й зітхаючи. Її пальці нервово постукували по обкладинці, поки вона розглядала довгий список справ. — Здається, на сьогодні це все. Можете працювати.

Її голос був спокійний, але в ньому відчувалась втома. В кімнаті одразу стало тихо, і ми майже синхронно кивнули, піднімаючись із м’яких крісел. Сьогоднішня зустріч затягнулась, і кожен із нас уже думав про каву чи бодай хвилину спокою.

Я обережно потягнулась, відчуваючи, як напруга повільно залишає моє тіло. На щастя, сьогодні у мене була лише одна фотосесія, тому я могла трохи розслабитись.

— Ві, зачекай! — гучний голос Луїзи вирвав мене з роздумів. Я обернулась, зустрічаючи її уважний погляд. — Ти як?

— Та ніби все добре, — відповіла я з легкою посмішкою, хоча глибоко всередині відчувала втому. — А сама як?

Луїза на мить задумалася, її брови ледь помітно зійшлися на переніссі.

— Я… навіть не знаю, — нарешті видихнула вона, знизавши плечима.

— Щось сталось? — мій голос став м’якшим, адже я помітила в її очах щось більше, ніж просто втому.

Луїза опустила погляд, нервово перебираючи пальцями краєчок блокнота.

— Так. Вчора Кірін запросив мене в ресторан і…

Різкий звук змусив мене здригнутись. Я поспіхом дістала телефон із сумки, кидаючи короткий погляд на екран. Невідомий номер.

— Вибач, — тихо промовила я до Луїзи й відступила на кілька кроків убік. — Алло?

На іншому кінці дроту запанувала тиша. Лише слабкий шелест, схожий на звук вітру.

— Алло? — повторила я голосніше, нервово ковтаючи слину. Долоня, що тримала телефон, раптом спітніла, і я міцніше стиснула його, ніби це могло додати мені впевненості.

І раптом у слухавці пролунав чоловічий голос — низький, хриплий, ніби шепіт, який змусив мою шкіру вкритись мурашками.

— Вікторія? — голос був ледве чутний, але надто знайомий.

Я завмерла.

— Хто це? — мій голос затремтів, хоч я й намагалася звучати спокійно.

— Сподіваюсь, ти мене пам’ятаєш, — голос став чіткішим, холоднішим. — Валеріо Бореллі.

Моє серце різко стиснулося. Валеріо. Батько Камілло.

— Та-ак, — обережно протягнула я, відчуваючи, як тіло напружується. Що йому потрібно?

— Я дзвоню не просто так. І точно не для того, щоб дізнатись, як справи у моєї… невістки. — Його інтонація була різкою, в голосі відчувалася прихована погроза. — Потрібно зустрітись. Я вислав адресу. Чекаю там за годину. Це дуже терміново. До зустрічі.

Лінія обірвалась.

Я стояла, втупившись в екран телефону, де вже блищало нове повідомлення з адресою. Відчуття тривоги поступово накривало мене хвилею. Холодок пробігся по спині, наче хтось стояв за моєю спиною.

— Ві? — Луїза торкнулась мого плеча, її голос повернув мене до реальності. Вона вже стояла поруч, з тривогою вдивляючись у моє обличчя. — Що сталося? Ти поблідла.

Я повільно підняла на неї очі, намагаючись приховати хвилювання.

— Я… це, мабуть, помилковий дзвінок, — невпевнено відповіла я, хоча слова важко ковзали язиком. Це була брехня, яку я сама не могла прийняти. Валеріо Бореллі… що йому потрібно від мене? Це точно не внуків, чи щось добре.

— Ти точно в порядку? — Луїза схилила голову набік, уважно вдивляючись у мої очі. Її погляд був настільки пронизливим, що я майже відчула, як вона бачить мою тривогу.

— Так. Все добре, — натягнула я слабку посмішку, намагаючись виглядати переконливо, хоча всередині все стискалося. Я обережно поклала телефон до сумки, ніби приховуючи від самої себе те, що щойно сталося. — То ти казала про Кіріна? — спробувала я перевести розмову, хоч думки вперто поверталися до дзвінка.

Луїза на мить зам’ялася, ніби розуміла, що я намагаюся відвести тему, але зрештою зітхнула.

— Так… — її голос знову став м’якшим, ледь вловимим. — Вчора він запросив мене в ресторан. І здається… він був не просто ввічливим.

Я здивовано підняла брови.

— Ти маєш на увазі…? — усміхнулась я, хоч думки все ще тривожно перекочувались у голові.

— Так, — Луїза видихнула, її щоки злегка порожевіли. — Ми… цілувалися.

— Що?!

— Я сама в шоці… — подруга нервово засміялася, граючись краєм свого блокнота.

— І як ти до цього ставишся? — мій голос був тихим, проте щирим. Я намагалася відволіктись, зануритись у чужі історії, щоб заглушити свої думки.

Луїза на мить замислилася, а потім легенько усміхнулась.

— Я ще не вирішила. Але… він дуже гарно цілується, Ві.

— Думаю, це хороший знак, — кивнула я, посміхнувшись.

Вітер злегка розвівав моє волосся, коли я стояла біля старої будівлі, де мав чекати Валеріо. Це місце здавалося дивним для зустрічі: невеликий заклад на околиці міста, похмурий і майже безлюдний. Матові вікна не давали змоги побачити, що відбувається всередині. І я відчувала, як серце б'ється все швидше, ніби попереджаючи про небезпеку.