Сет кохання та поразки - Ксандер Демір

— Чого ви вже смієтесь? — запитав я, злегка піднявши брову.

— Обговорюємо, хто краще грає у пляжний волейбол, — відповіла Луїза, хитро посміхаючись.

— Звісно, я, — самовпевнено додав Кірін.

— Хіба? — здивувався Ніно. — А я думав, Луїза.

Усі розсміялися, а я лише спостерігав за ними, ловлячи себе на думці, що мені неймовірно комфортно серед цих людей. Вікторія вже поверталася до нас, одягнута в спортивний костюм. Її кроки були легкими, а обличчя розслабленим.

Вона підійшла ближче і сіла поруч, щоб плече ледь торкалося мого. Я обережно простягнув руку і взяв її долоню у свою. Вона не відсторонилася, а навпаки, міцніше стиснула мою руку.

— Хочеш щось випити? — тихо запитав я.

— Буде вино? — її голос був спокійним і теплим.

— Для тебе знайдеться все, — посміхнувся я.

Ніно вже почав розливати напої, Кармен продовжувала розкладати тарілки, а вечір поступово огортав нас своїм затишком. В повітрі витав змішаний аромат смаженого м’яса, морської солі та димку від вогнища. Десь на фоні лагідно шуміли хвилі, а небо вже починало вкриватися зорями.

— Так, кому червоного, а кому білого? — гучно запитав Ніно, здіймаючи вгору пляшку вина. — Камілло, ти як? Після водних процедур готовий до чогось міцнішого?

Я посміхнувся, киваючи:

— Лий, Ніно. Хоч раз можна відпочити як люди.

— О! Ти ж чемпіон! — вставила Кармен, піднімаючи келих із червоним вином. — Давайте за Камілло, щоб виграв наступний етап!

— Камілло, за тебе, але якщо програєш — закидаємо тебе в море! — підхопив Ніно, і всі дружно розсміялися.

— Нічого, — я хитро посміхнувся. — Як і минулого разу, перемога буде за мною.

— Ну-ну, — втрутилась Луїза, кидаючи на мене хитрий погляд. — Ти це казав і коли ми в дитинстві грали в карти, а потім плакав, бо програв Кіріну.

— Ей! — я театрально схопився за серце. — Це була стратегія!

— Стратегія? — зареготав Кірін, переглянувшись з Луїзою. — Ти тоді сховав усі карти під столом!

— ЧШ-ш-ш, — я підняв палець. — Це були дрібниці.

— А пам’ятаєте, як Ніно вперше спробував розпалити вогнище на пляжі після випускного? — засміялась Кармен, підморгнувши Вікторії. — Тоді ми мало не залишились без наметів!

— О, та це ж легенда! — підхопив Кірін. — Ніно, ти тоді вилив півпляшки олії для смаження на дрова і сказав, що так розпалюють професіонали!

— Гей, — обурився Ніно, хитаючи головою. — Але ж загорілося!

— Ледь не загорілись ми всі разом! — додала Кармен, усміхаючись.

Цей момент був особливим. Сміх, жарти, теплі спогади з минулого наповнювали душу теплом. Друзі — це найкраща компанія для таких вечорів.

— Камілло, — несподівано промовив Кірін, хитро посміхаючись. — А пам’ятаєш, як ти в дитинстві боявся темряви?

— О, ні, тільки не це! — я закотив очі, проте вже було пізно.

— Та-ак! — підхопила Луїза. — Він тоді засинав із ліхтариком під подушкою!

— Серйозно? — здивувалась Вікторія, ледь стримуючи сміх.

— Камілло, я тебе підтримую, — заговорив Ніно, драматично приклавши руку до серця. — Темрява справді страшна. Особливо, коли ти слухаєш страшні історії, які сам же й придумав.

Всі знову вибухнули сміхом, а я розвів руками.

— Добре, добре, — нарешті вдалось мені вставити слово. — Якщо ми вже згадали дитинство, то я пропоную відродити традицію. Хто за страшні історії біля вогнища?

— О, це цікаво! — вигукнула Кармен.

— Але тільки не про привидів! — одразу ж підняла руки Вікторія.

— Чому? — запитав я, обійнявши її за плечі. — Ти ж не боїшся темряви?

— Ні, проте я точно вже боюсь твоїх історій, — кинула вона у відповідь і всміхнулась.

— Добре, тоді давайте просто насолоджуватись вечором. І… Ніно, нарешті подавай свої легендарні сосиски!

— Легендарні? — Ніно гордо випрямився. — Та це кулінарний шедевр!

Всі дружно підняли келихи за дружбу, за теплі спогади та за цей неймовірний вечір.

Пляж повільно занурювався в ніч. Вогнище потріскувало, кидаючи золоті відблиски на наші обличчя. Легкий шум хвиль зливався зі сміхом і розмовами. Це був той самий момент, коли ні про що не хочеться думати. Просто жити, відчувати й бути поруч із тими, хто справді важливий.

Легкий бриз доносив до нас запах моря, змішуючись з ароматом смажених сосисок і овочів. А Ніно, як завжди, гордо стояв біля гриля, пильно стежачи за процесом приготування.

— Так, пані та панове! — урочисто виголосив він, підіймаючи вгору дерев’яну лопатку. — Прошу скуштувати мої фірмові сосиски! Приготовані з любов’ю та… трошки підгоріли, але то так і задумано!

Всі вибухнули сміхом.

— Дай сюди, шеф-кухарю, — Кармен перехопила тарілку й почала роздавати їжу. — Бо зараз ми всі залишимось голодні.